ІСТОРІЯ М+Т І ЛІСОВОГО ДИВА. Розділ 5. Музика «лісового дива»

Розділ 5. МУЗИКА «ЛІСОВОГО ДИВА»

1

Коли я хочу уявити, як саме починалося моє життя, я щоразу бачу одне...

У кімнаті з розчиненим вікном на темний і вологий задній двір (де росло таке непоказне зовні дерево «вушних затичок» Нелюди) я сиджу перед бабусею, завжди спокійною і всміхненою, незалежно від того, що в той час відбувається в селищі, в Японії, чи в світі.

На її примовку: «Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але, як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?» — я відказую: «Атож!» — і чекаю на її захопливу розповідь.

При цьому відчуваю, що це вже бозна-вкотре.

Так само бозна-вкотре уявляю я собі кінець власного життя.

Записавши останній із переказів селища, «висілка» та лісу, які переповідала мені бабуся, а по її смерті — сільські діди, з відчуттям чи то вмиротворення, чи то смутку, впокоююся на смертному ложі я, обраний селищем Ясумаро Оо...

Проте, уявляючи отак початок і кінець свого життя, прийнявши на себе труд запам’ятовувати й записувати перекази лісової долини (про що я пам’ятав навіть тоді, коли займався чимось нібито ніяк не пов’язаним із цим головним завданням), я часто ловлю себе на думці, що не досить розумів тоді, який у цьому сенс.

Чому бабуся призначила саме мені слухати й запам’ятовувати перекази селища, перекази лісу?

Чому їй вбилося в голову, що саме я колись спроможуся викласти їх на папері?

Я відчував, який це непосильний тягар для мене, зовсім малого.

Тому, коли бабуся перестала підводитися з постелі, я всіляко намагався втекти, як вона кликала мене до своєї кімнати. Більше того, наче намагаючись втекти від самого себе, обваженого цим тягарем, я пірнув на дно річки до «кублища в’язів» і мало не втопився.

Врятований матір’ю, я став учащати до сільських дідів, щоб від них, замість бабусі, дослухати перекази нашого селища, бо засоромився власного вчинку...

Але й тоді, прийнявши на себе невимовно важку працю, я так і не зрозумів прихованого в ній глибинного змісту. Гадаю, тоді я погодився на тому, що моя справа — запам’ятати й колись відтворити на письмі почуті від бабусі та сільських старих перекази, а докопуватися до прихованого змісту належить комусь іншому.

І все ж десь у глибині моєї душі зачаїлася бентега.

Наскільки я розумів, лише мені одному з усієї сільської дітлашні випало слухати й запам’ятовувати перекази нашої лісової долини. То, може, мені призначено не просто запам’ятати й записати їх, а ще якусь важливішу, але поки що не відому, приховану працю?

А якщо так, то хіба можна здійснити перше, нічого не знаючи про прихований зміст другого?

2

Окрім тієї бентеги, я переймався ще от чим.

Того дня, коли я, немов прагнучи втекти від непосильного чину — запам’ятовувати, щоб потім записати, перекази про селище й «гірський виселок» у безкрайньому пралісі (по деякому роздумі мені здається, що запис переказів — моя власна ідея; бабуся та сільські старі, розповідаючи їх мені, радше мали на увазі лише запам’ятовування) — заплив у «кублище в’язів», врятувала мене, штовхнувши так, що на голові виникла рана, а згодом лишився рубець, а потім витягнувши з розколини, моя мати.

Але вона, здавалося, не звертала найменшої уваги на те, що бабуся, а потім і сільські діди щось там мені іноді переказують...

Оцим я і переймався.

Мати, дочка тієї самої бабусі, що переповідала мені всілякі історії, народилася в будинку біля окрайки лісу і все життя майже не виходила за межі долини. Проте перекази нашої лісової долини, здавалося, не викликали в неї жодної цікавості.

Але чому?

Поки я мешкав у селищі разом із матір’ю, мені не видавалося неприродним, що, відколи я себе пам’ятаю, вона не виказувала ніякої уваги до розповідей бабусі й старих. Але коли я покинув долину й почав жити окремо, мені часом це згадувалося як щось незрозуміле.

Я вже десять років мешкав у Токіо, встиг одружитися; і от у мене народився первісток. Ми назвали його Хікарі, потім він дістав прізвисько Іа.

Ім’я Хікарі, що значить «світло», хлопець одержав неспроста. При народженні малюк мав на потилиці величезну, мов іще одна голова, лискучу червону пухлину.

В лікарні нам сказали, що пухлину неодмінно слід видалити, інакше дитина не виживе.

Але й у разі вдалого перебігу операції в немовляти може бути пошкоджений зір.

Отоді я і вирішив ще до операції назвати сина Хікарі, ніби звертаючись із благанням до найвищих сил.

Після операції виявилося, що, на щастя, дитина зберегла зір, та й слух має нормальний. Але все ж мозок було пошкоджено, тож за розумовими здібностями хлопець був приречений лишатися на рівні дитини.

Тому й прізвисько Іа видавалося нам доречним для нього — на ціле життя.

По тому, як я сповістив матір, яка й досі мешкала в лісовій долині, про пов’язане з неабиякими труднощами народження дитини (стараючись, певна річ, випустити найболісніші подробиці), мені відкрилися очі на не знаний доти глибинний і міцний зв’язок.

Зв’язок між матір’ю й переказами нашої лісової долини.

3

Відповідь на свій лист, де я описував, що сталося з сином, надіслала мені сестра, яка жила неподалік від матері.

Вона пояснила, що мати ніяк не може відірватися від певної, їй одній посильної, справи. Проте вірить, що дитина, якій судилося з’явитися на світ (саме такий вираз мати вживала раз у раз) із знаменним знаком на голові, — не просте немовля.

Лист закінчувався побажанням моїй дружині якнайшвидше відновити сили, поза сумнівом, вичерпані важкими пологами, щоб як слід доглядати незвичайну дитину.

Гадаю, що цей текст сестра узгодила з матір’ю, а от далі вже йшла її власна приписка.

Справа, від якої не могла відірватися мати, полягала в тому, щоб, привівши до ладу божничок, прикритий дерев’яними ґратками, — він висів у кімнаті з земляною долівкою в темному кутку обік домашнього божника — палити на ньому чудовну стару свічку й молитися, не відходячи ні на крок...

Почувши, що мати палить свічку перед божником у темному кутку, старі жінки не тільки з сусідніх хатин, а й із «висілка» одна по одній понесли їй загорнуті в старі газети старовинні свічки, примовляючи:

— Оце прибирала в коморі та й знайшла!

Полум’я горіло так, що покинути свічку запаленою й кудись відійти було вкрай небезпечно, отож те, що мати не могла й на хвилинку відірватися від химерної молитви перед тим божником, зовсім не перебільшення.

Я досить швидко зметикував: не інакше як мати творить молитву перед паничем Мейске. Сестра за молодістю літ могла й не знати того, що в старих оселях у селищі й на «висілку» поруч із домашнім божником — але нижче і в затінку — висів божник Мейске.

Пам’ятаєте, що Мейске Камеї, попри юні роки, встиг чимало зробити для лісової долини наприкінці «віку свободи»? Це ж завдяки йому завершилося успіхом повстання, і лише він один потрапив згодом у в’язницю, звідки вже не вийшов живий.

Йому й присвячувалися божники. Звичайно вдавали, що їх не помічають, що про них зовсім забули.

Але коли когось спостигало якесь лихо, що йому годі зарадити звичайною радою, отут і запалювали свічку на божнику й ревно молилися до панича Мейске.

Для цього й відшукували старі свічки, ще з часів, коли селище славилося виробництвом рослинного воску.

І я зрозумів: мати, яка начебто, на відміну від бабусі, була байдужа до легенд та історії селища в лісовій долині, насправді глибоко пов’язана з ними через віру в могутність панича Мейске.

І згадав, до речі, що так само горіла свічка на божнику, коли мене одного разу привезли на причепі до велосипеда з лікарні, куди я потрапив, бо мене вкусила змія під час бійки з хлопчаками із старшого класу по дорозі з «висілка» додому.

4

Перед операцією сина тримали в боксі.

Ріс він нормально, але разом з голівкою росла й пухлина, лякаючи кривавим кольором немовлят, також із вродженими вадами, які лежали поруч.

Видалити пухлину мали, як тільки дитина зміцніє настільки, щоб витримати операцію.

Коли дружина сповістила телефоном матір, що операція пройшла успішно, та від незмірного полегшення й радості розговорилася, як ніколи доти. Дізнавшись, що в малого на голові залишився рубець після операції, мати почала допитуватися, де саме.

А тоді розповіла про героя, який жив десь у напівлегендарні-напівісторичні часи, і його втіленця.

Дружині раніше не траплялося про них чувати.

Обидва мали рубці на потилиці: герой — після удару мечем у битві, а хлопчик-утіленець — від народження. Сучасники мали це за знак їхньої виключності, винятковості.

Тут мати додала, що й сама вірить у це, причому неабияк. Тож треба, мовляв, поставити паничеві Мейске свічку...

Звичайно, той герой із лісової долини з рубцем від меча на потилиці був не хто інший, як Мейске Камеї. Хлопчик, якого звали Малюком і мали за втіленця панича Мейске, народився в його матері — чи мачухи — наступного року по тому, як Мейске помер у в’язниці.

Йому судилося пізніше відіграти вирішальну роль у повстанні проти військової повинності.

Малюк від народження мав рубця на потилиці, де бракувало якоїсь кісточки, і хоч мати намагалася ховати той рубець, зав’язуючи малому волосся в жмутик, коли він гасав, жмутик підстрибував, так що рубець було видно.

Бабуся казала, що шестирічний Малюк був гарніший за будь-яку вродливу дівчинку.

І додавала:

— Навіть лисинка, де рубець, була така гарна, що парубки з «молодого люду» й собі заповзялися виголювати кружальця на потилиці!

Звістка про рубець після операції на голові в мого сина справила на матір надзвичайно глибоке враження, бо вона відразу пов’язала її з рубцем від удару мечем у панича Мейске й уродженим рубцем у його втіленця Малюка.

Мати сповіщала про це не тільки дружину, а й будь-кого, хто траплявся з сусідів.

Не обійшла ця звістка й сестри. І та згадала: так само шанобливо мати говорила про рубець, який залишився з дитинства в її старшого брата, тобто в мене. Коли вона напівжартома сповістила про це відкриття по телефону, я несамохіть провів пучкою по рубцю на потилиці.

Він лишився з того давнього дня, коли я пірнув до «кублища в’язів», застромив голову у вузьку розколину між скелями і не міг видостатися. А коли моє тіло проштовхнулося глибше, а потім вивернулося з пастки, величезний меч-скеля поранив мене в потилицю.

По дорозі в лікарню я не прийшов до тями, тому не міг відразу пересвідчитися, чи справді мати порятувала мене. Але пам’ятаю, що перш ніж знепритомніти, я встиг побачити крізь шар води, скаламученій кров’ю з рани на моїй голові, короткі густі брови й широко, мов сердито, розплющені очі — брови й очі матері.

5

Далі я почув від сестри по телефону ось що.

Коли вона нагадала матері, що у Кея, як звали мене близькі, також із дитинства є рубець — і теж на потилиці — мати, наче сама подумавши про це, відповіла:

— Хто має рубця на потилиці, тому судилися справи, гідні панича Мейске. А що його син має рубця, як у Малюка, то, хоч ми й про це не гадали, але десь у глибині душі відчували, що так і має бути...

Це сталося невдовзі після народження мого сина, тобто вже близько двадцяти років тому. За ці двадцять років ні я, навідуючись подеколи на кілька днів під рідний дах, ні сестра, що навіть по одруженні й далі мешкала поруч, більше не помічали в материній поведінці рис, притаманних шанувальникам панича Мейске.

Пам’ятаю лише випадок, коли синові, саме перед днем народження, вживили під шкіру на рубці, де майже не росло волосся (лисинка на дитячій голівці була таки чималенька) й під шкірою бракувало кісточки, пластмасову покришку. Операцію робив той самий хірург, який видаляв пухлину.

Побачивши свіжий рубець на місці, яке тепер не боялося ударів іззовні, мати сказала дружині:

— Як гарно, достеменно лисинка на голові в славетного Малюка!

Це вона знову згадала панича Мейске та його втіленця.

На час операції мати, що не особливо полюбляла вибиратися кудись із лісової долини, приїхала нічним потягом у Токіо, щоб допомагати.

Напередодні операції вона завітала до лікарні, де лежали син і дружина, проте відразу по цьому знову рушила на вокзал і повернулася до свого лісу найближчим потягом.

Коли ми їхали в таксі з лікарні до Токійського вокзалу, я помітив, що мати, яка досі не минала жодного сінтоїстського чи буддійського храму без ревних уклонів, нині лише кидає на них із вікна машини визивні погляди.

Вона ж бо молилася тепер не світлим богам, а духові темряви — паничу Мейске.

Ми з матір’ю прибули до лікарняного покою рано-вранці, коли з перукарні біля університетської клініки прийшов перукар поголити малому голівку перед операцією. Я заздалегідь домовився з ним про це, пообіцявши добре заплатити. Але досвідчений сорокарічний перукар, помацавши м’яке місце на потилиці хлопчика, признався, що не наважується голити там чи поруч, мовляв, небезпечно.

Ми з дружиною трохи аж розгубилися. І тут мати, яка досі сиділа зіщулившись на стільці в кутку палати, сказала щось перукареві — брутально, разюче відмінно від того, як вона, уникаючи зайвих слів, розмовляла з моєю дружиною.

Вона взяла в нього з рук величезну бритву, вмить виголила залишки волосся довкола лисинки й знову повернулася на своє місце, на стілець у кутку.

— У батька теж була бритва, золінґенівська, а мама щоранку підголювала йому вуса! — пояснила вона пошепки моїй дружині.

А та у відповідь, так само неголосно, промовила, якщо я правильно розчув:

— Цікаво, чому ви, мамо, коли забирали в перукаря бритву, сказали, що такому слабодухові немає чого робити під час повстання?..

6

Коли всі лікувальні процедури було закінчено і стан здоров’я сина більше не викликав загрози, помалу загоїлася і психічна травма, завдана дружині тяжкими пологами.

Отож вона набралася хоробрості народити другу дитину.

Друга дитина народилася без жодних ускладнень, і невдовзі я одержав від сестри довгого листа. Там ішлося про новий задум матері, яка знову вшанувала свічкою панича Мейске у темному закуті.

Вона пояснювала:

— Не знаю, Кею, чи буде тобі приємно, але мама робить це від чистого серця.

Річ у тому, що дружина, відколи ми побралися, щоразу під Новий рік надсилала матері дещицю грошей. От тільки мати не витрачала їх, а відкладала — маючи щось на увазі.

— Це, мабуть, звучить дивно, але почала вона це робити ще до народження Іа, — зауважила тут сестра.

Але я ладен був погодитися, що мати, яка тримала в домі божник панича Мейске, мала дар передбачення.

Сестра писала:

— А тепер матері запраглося видати гроші на відновлення старої гамазеї, що вже майже розвалилася. Не дивина, адже її збудували в незапам’ятні часи, мало не за «віку свободи». Подейкували, що саме тут убили, вдавшись до хитрощів, тікачів із сусіднього князівства, які тримали заручниками дітей. Гамазея дісталася в спадщину бабусі, єдиній дочці в сім’ї, а вже від неї перейшла до матері, також єдиної дочки. От цю гамазею, єдине майно матері після спродажу навколишньої землі й пагорба за домом, і збиралася вона тепер відбудовувати...

Так вона собі постановила.

Але навіщо було відбудовувати ту гамазею?

Мати думала навести в ній чистоту й оселитися вдвох із Іа.

Вона збиралася доглядати його до зрілості, передбачаючи, що хлопець проживе не менше двадцяти років.

Для такого рішення було принаймні три причини.

По-перше, мешкаючи в гамазеї при окрайці лісу, дитина не відчуватиме власної неповноцінності через травму мозку.

По-друге, батько Іа мав повернутися з Токіо в долину після завершення навчання. Але так і не повернувся. Мати вірила, що оселити сина замість батька біля окрайки лісу означатиме виказати неабияку пошану до предків, а також до Руйнівника.

І, по-третє, мати Іа не муситиме прикувати себе до власної оселі заради догляду за хворою дитиною, а зможе побачити світу й присвятити задосить сил вихованню здорової доньки. Мати затялася на своєму, збираючись у будь-який спосіб переконати нас, що саме так і слід учинити.

Занепокоєний у душі задумом матері, я показав листа дружині, перш ніж писати відповідь.

Але виявилося, що ретельна сестричка і їй надіслала такого самого листа.

Тож виходило на те, що ми обоє довго обдумували матусин задум, нічого не кажучи про те одне одному.

7

Як не дивно, але мати, що виношувала щодо онука такі заміри, не бачилася з ним від дня, коли йому мали вживити пластмасову покришку, аж до його двадцятиріччя.

Може, саме через те, що картина життя хлопця разом із моєю матір’ю в гамазеї на окрайці лісу знайшла відгук у наших серцях, ми з дружиною, навпаки, не відпустили його з нею до пущі на Сікоку?

Нехай там як, а від того часу минуло двадцять років...

За все життя мати не більше двох-трьох разів виїздила за межі Сікоку.

Останнім був випадок, коли їй довелося їхати потягом далекого слідування, щоб допомагати нам, як синові мали робити операцію.

Син щодня мав повні руки справ, відколи, на кілька років пізніше за інших, пішов до школи для розумово відсталих дітей — спочатку до молодших класів, тоді до середніх, а згодом, урешті-решт, і до старших.

Йому мало виповнитися двадцять років, коли в нас народився задум відвідати разом батьківщину — лісову долину.

Поїздка відбулася наприкінці року. Ми відмовилися від літака, боячись, щоб його хитання не перелякало хлопця. Крім того, зміна тиску повітря могла зашкодити йому через ваду черепа.

Але й довга мандрівка потягом викликала чимало побоювань. Отож ми з дружиною довго й ретельно готувалися, передбачаючи найімовірніші випадки, які могли статися (як потім виявилося, даремно).

Сповістивши матір телефоном про день нашого приїзду в лісову долину, дружина принагідно й розповіла, що нового в сина.

Однією з новин було те, що від дня двадцятиліття його почали називати справжнім ім’ям — Хікарі, відмовившись від звичного з дитинства прізвиська Іа, запозиченого з «Вінні-Пуха». Дружина додала, сміючись, що хлопець сам про це попросив.

Це сталося після його повернення зі шкільного гуртожитку, де він провів цілий тиждень, уперше виїхавши кудись самотою, без матері.

За тиждень самостійного життя поза домом син змужнів просто на очах.

З повним наплічником брудної білизни за спиною він бадьоро зайшов у дім і радісно привітався зі мною й дружиною. Синові далося взнаки напруження останніх днів, тому весь суботній вечір він провів, слухаючи класичну музику з радіоли.

Це було чи не єдиним доступним йому інтелектуальним заняттям.

Надвечір, поставивши на стіл синові улюблені страви, ми, як завжди, покликали його:

— Іа, вечеря вже на столі, ходи сюди!

Проте хлопець, не обертаючи обличчя від радіоли, гордовито розправив широкі плечі й відказав:

— Іа туди не піде! Іа вже нема! Іа нікуди більше вже не піде!

8

Я жахнувся, наче от-от мав утратити сина, що сидів якраз переді мною. Бо не розумів, що коїться в його душі.

— Іа, що ти, адже ти щойно повернувся. Іа, ти вже вдома! — спробувала заспокоїти його сестра.

Але хлопець так само мовчав, звівши широкі плечі.

Його молодший брат, що мав звичку, перш ніж щось сказати, трохи помовчати й обмізкувати все як слід, висловився після сестри:

— Може, він не хоче, щоб його називали Іа, бо в червні йому виповнилося аж двадцять років? Мабуть, у гуртожитку всі зверталися до нього на справжнє ім’я.

І через те, що малий мав іще одну звичку — не гаючи часу, перевіряти власні розумування — він підвівся, наблизився до старшого брата й сказав:

— Хікарі, ходімо ж вечеряти! Мама наготувала всякої всячини.

— Гаразд, іду. Дякую! — відповів той чистим голосом, здавалося, більш дитинним, ніж у молодшого брата, бо в того голос уже почав ламатися.

А ми всі, що перед тим аж затамували подих, вибухнули сміхом...

Розповідаючи про це матері, дружина була ще під враженням тодішнього відчуття полегкості. Але її веселість поступово мінялася на збентеження.

Почувши таке, я занепокоївся.

А дружина, поклавши трубку, й далі зніяковіло, розповіла, що мати спочатку мовчки слухала її, а потім сказала невдоволеним голосом:

— Ми думали, що ім’я Іа добре, а хлопець, виходить, сприймав його як зневагу! Що ж ми накоїли! Подумати тільки, цілих двадцять років!

Коли вся родина зібралася у матері в дальній кімнаті, випав град. Такий сильний, що протилежний крутий берег річки, вкритий лісом, пропав у білій імлі.

Мати звернулася до свого онука, якого не бачила кільканадцять років, не досить певно назвавши його по імені, переказаного по телефону:

— Я рада, що ти приїхав, Хікарі! Адже мені вже вісімдесят! Синове привітання знову трохи збентежило дружину:

— Вже вісімдесят?! Це не годиться! Хіба у вісімдесят не час помирати? Кепські справи!

— Так, кепські справи! Дякую тобі за турботу! — відказала мати.

І зітхнула, аж наче з полегкістю.

Тим часом град пройшов, небо над річкою знову заясніло, але понад стелею щось постукувало. Побачивши, як хлопець, що вирізнявся надзвичайно тонким слухом, непокоїться, мати терпляче пояснила:

— Це, Хікарі, скочуються градини, що потрапили між черепичин.

А мені подумалося:

«Мабуть, мати часто наслухається до нічного шурхоту, відколи живе тут самотою».

9

Після обіду й перепочинку мати запропонувала відвідати усією родиною капличку Покари за гріхи, де вона хазяйнувала віддавна.

Мати, хоч їй і важко було ходити, відмовилася від поради сестри їхати машиною, пояснивши, що до святого місця треба добиратися пішки.

Пропустивши вперед дітей, ми з матір’ю, що припадала на праву ногу й підпиралася великим ціпком, перейшли бетонний місток серед долини й попростували вздовж берега до пагорба Покари за гріхи.

Град перестав, але день був прохолодний: сніг дрібним пухом плавав у повітрі над глибокою лісовою долиною.

Діти вже чекали на нас біля підніжжя пагорба.

Мати невимушено поманила до себе сина і, зіпершись на нього, почала підійматися витертими кам’яними сходами.

Трохи вище, звідки виднілися зарості по той бік річки (де ліс випинається в долину наче передмостове укріплення — до пари розташованому вище прискалку, на якому росте тополя з кривим стовбуром), стоїть будівля храму Місіма-дзіндзя.

Мати й син звернули з кам’яних сходів на дорогу, що вела до каплиці Покари за гріхи. А я, згадавши, як ходив у дитинстві до каплиці з матір’ю та бабусею, зупинився з дітьми обік брами-торії.

Мати з сином, якому вона сягала по плече сивою головою, пропускаючи одне одного вперед, увійшли до каплиці й зачинили за собою дерев’яні двері.

Біля старих сходів залишилися тільки ціпок та новенькі парусинові черевики чималого розміру на гумовій підошві.

У цю мить я згадав, що в каплиці Покари за гріхи, окрім приналежної їй статуї бога Косіна, є й дерев’яна подобизна панича Мейске з дитину завбільшки.

У старих оселях в селищі й на «висілку» в тіні під божником тримають божнички Мейске. А на пагорбі Покари за гріхи, на пласкій вершині (де Нелюда «бавилася в забавку», розпростершись величезним білим тілом, а парубки в червоних фундосі вибиралися на нього й тоді зіслизали вниз), стоїть будівля Місіма-дзіндзя, і тут Мейске присвячено цілу каплицю поміж криптомерій при бічній доріжці на півдорозі сходами нагору.

Надійшла дружина й повела дітей дивитися храм.

А я залишився сам і присів на кам’яний підмурівок стовпа торії.

Слухаючи шум ріки внизу, я міркував про те, як Малюк, який разом із матір’ю перебував серед ватажків повстанців, що поставили собі хижі на піщаному березі у верхів’ї, вибирався до лісу на узвишшя радитися з духом панича Мейске про хід повстання, про інші справи.

Якби я зазирнув зараз через шпарину в дерев’яних дверях, то побачив би перед статуєю панича Мейске матір із припорошеним дрібними сніжинками пучечком сивого волосся й сина з білуватим рубцем на потилиці — достеменно тобі мати самого Мейске й Малюка.

Удвох нараджуються вони з панчем Мейске про стратегію й тактику синового життя.

Отак воно думалося мені.

10

Через деякий час з-за дерев’яних дверей з’явилися мати й син, сповнені радості духовного очищення. Дружина саме повернулася з храму на верхівці пагорба й допомогла матері зійти з кам’яних сходів на землю.

Син, вже встигнувши натягти черевики, шанобливо простягнув бабусі ціпка.

А я все сидів у задумі на кам’яному підмурівку торії.

Йдучи до торії, мати промовляла до дружини голосом, в якому виразно бриніла радість:

— Хікарі такий чемний! Сидів як слід, навіть не ворухнувся зайвий раз. Як добре ви його виховали, хоч і поза нашим лісом! Проте, певно, нелегко було піклуватися про дивака, який може отак сидіти собі просто в снігу!

В літаку по дорозі до Токіо донька, як це вміла тільки вона, висловила дружині те, що її найбільш непокоїло і найбільш обходило:

— Хікарі, виходячи з хати, знову сказав бабусі: «Наберися духу та помирай собі!»

А бабуся відповіла: «Гаразд, наберуся духу та й помиратиму. Але, Хікарі, прикрий жаль розлучатися із білим світом». То хіба ж можна отак прощатися?..

— Розумієш, поки людина живе, мусить набратися духу і жити далі, а от коли жити вже несила, то треба помирати, — пояснив їй брат, що сидів поряд. — Адже померти — однаково що поставити крапку; по смерті вже не можна ні набиратися духу, ні чогось іншого. Тому набратися духу та триматися далі можна, поки живий.

— Он як! А ми зараз запитаємо в самого Хікарі, — відказала дочка. Вона пішла до місця, де її брат сидів сам, дивлячись у вікно на хмари внизу.

Після неквапливої розмови вона повернулася й переказала синову думку:

— Хікарі й справді мав на увазі те, про що казав Сяку. Але він зрозумів, що висловився не так, як належить, тож хоче зателефонувати й перепросити бабусю. Сказати їй, як насправді він хотів із нею попрощатися... Хікарі, що ти ще хотів сказати?

Син повернувся спиною до світла з вікна, але на його вустах все одно можна було бачити усмішку.

— Наберися духу та живи! Ось що я хотів сказати, — промовив він так голосно, що пасажири на сусідніх місцях аж здригнулися. — Вибач, будь ласка, телефоную, щоб перепроситися!

Через деякий час син сказав, що хоче знову поїхати до бабусі, але на цей раз сам.

Закінчивши спецшколу, від середини травня він мав почати працювати в благодійному центрі. Отож перед тим хлопець хотів вибратися на Сікоку.

— Я обмовився. Хоч і вибачався телефоном, але чи бабуся розчула? Адже вона недочуває, тож я непокоюсь!

Домовившись з сестрою, яка мешкала в долині, що вона зустріне небожа, ми вирядили сина літаком на Сікоку.

11

Той без особливих пригод відбув переліт і поїздку на машині до лісової долини.

По обіді він примостився в дальній кімнаті поруч із матір’ю і слухав музичну радіопрограму. У сестри, яка мені зателефонувала, склалося враження, ніби бабуся, якій стан здоров’я не дозволяв робити далекі прогулянки, й онук мирно насолоджуються усамітненням.

Єдине, що викликало в мене непевну тривогу, було зауваження сестри: коли музичних передач по радіо не було, мати, наче пригадуючи щось, вела неквапливу оповідь.

А мій син слухав її з явним задоволенням.

Я поцікавився:

— Що ж там матуся розповідає? Адже Хікарі мало що може зрозуміти.

Сестра пробувала послухати, коли заносила чай, але мати щоразу замовкала. Немов соромилася, що її може почути будь-хто, окрім Хікарі.

Ми з дружиною вже почали непокоїтися, що син може звикнути жити біля бабусі й не захоче повертатися з долини до Токіо.

На шостий день по його від’їзді я подзвонив вранці до селища, покликав його до телефону й з притиском сказав, що місце в літаку на зворотний рейс уже замовлено, тож завтра він мусить повертатися знову додому.

Вже поночіло, коли зателефонувала сестра й сповістила, що мати, аби якось розрадити зажуреного онука, взяла ціпка й повела хлопця дивитися напіврозвалену гамазею.

— Колись я збиралася тут жити разом із Хікарі! Але добре, що цього не сталося. Бо, виховуючись тут, хіба став би Хікарі такий, як зараз!

Після цих слів син подивився на гамазею, перевів погляд на квітучі кущі маслинки й таволги, обвів очима буйний гай і ліс, що вкривав схили на узвишші.

А тоді, наче це щойно спало йому на думку, сором’язливо проказав:

— Я хотів би бути теслею! Адже тут стільки деревини! Непогано було б теслювати та жити разом із бабусею. Бо ж скільки тут всіляких дерев!

Моя сестра була ще мала, коли помер батько, отож цього разу вона чи не вперше в житті побачила, як мати невтішно плаче.

— Постукуючи ціпком по бруківці, мати дивилася туди ж, куди й онук, на ліс на узвишші. А трикутні зморщечки біля її очей потроху набиралися сльозами, — розповідала вона потім мені.

— Бачиш, бабуся не легкодуха, ніколи не плакала, тож і не знає, що робити зі слізьми, ха-ха-ха! Може, треба нахилитися вперед та потрусити головою? Ну от, вже сліз і нема! — сказала мати голосно, як завжди говорить Хікарі...

А той після цього начебто заспокоївся, а тоді й погодився:

— Поїду до Токіо. Адже як мене нема, сестричка й братик не сміються!

12

Що ж розповідала мати своєму онукові цілий тиждень, коли по радіо не передавали класичну музику?

Сестра спробувала прямо спитати її про це, але мати тільки відмовчувалася з поважним виглядом.

І ми з дружиною розпитували сина, що ж йому розповідала бабуся.

— Розкажи, що пам’ятаєш, — кілька разів просили ми хлопця.

Проте він тільки посміхався й відводив очі, наче задивляючись у невідому далечінь.

Зміст бабусиних оповідей раптом розкрився — начебто й випадково, але в питомий для сина спосіб.

Повернуся трохи назад.

Досить давно приятелева дружина, що мала неабиякий хист до викладання музики, почала навчати сина гри на роялі, бо музика була єдиним приступним йому розумовим заняттям.

Звичайно, пані Т. не сподівалася зробити з хлопця з невправними пальцями блискучого піаніста. Мета її занять полягала в тому, щоб через музику відкрити дорогу до спілкування з моїм сином.

По деякому часі, коли син перейшов до середніх класів спецшколи, пані Т. стала навчати хлопця композиції.

Почалося з того, що якось, вправляючись у сольфеджіо, Хікарі записав щойно прослухане в зовсім іншій тональності.

— Отак краще! — прослухавши записане, переконано заявив він.

Відтоді вчителька почала програвати його улюблені мелодії в різних тональностях.

Та й сам він почав пробувати щось подібне на фортепіано.

Вчителька стала вводити до занять вправи під назвами «стрибуча мелодія» та «ланцюжок мелодій».

Перша з них стосувалася тональностей, друга ж — справжня вправа з композиції, коли пані Т. грала на фортепіано два-три такти, потім хлопець додавав кілька власних і так далі.

Вправи вели сина до самостійного складання музики й розуміння гармонії.

Найбільш розвинена з його здібностей була пам’ять. Ще зовсім малий він запам’ятав і розпізнавав голоси аж п’ятдесяти диких птахів Японії.

Після занять музикою хлопець вкладався долілиць у своїй кімнаті й записував на п’яти лінійках нотного паперу мелодії, що виникали під час уроку, додаючи до них акомпанемент.

Скінчивши твір, він латинкою надписував його назву й ховав аркуш до теки.

З пори зеленого листя, коли син здійснив самостійну подорож літаком, минуло вже півроку.

І тут дружина, впорядковуючи його теку з нотами, знайшла аркуш нотного паперу з новим твором. На ньому було написано «Kowasuhito», цебто «Руйнівник». То, виходить, мати розповідала йому цілий тиждень ті самі легенди та історію селища в лісовій долині, які я слухав стільки років від власної бабусі!

Я попросив пані Т. награти «Руйнівника» на фортепіано й записав на магнітофонну касету. А касету надіслав до лісової долини — матері.

«Може, Ви, мамо, й зверталися до сина, перш ніж почати розповідь, із звичайною примовкою: «Як ідеться про давнину, треба й вигадку слухати, наче правду. Гаразд?» Але не мали певності, чи він усе розуміє, хоч і відказує: «Атож!»

То тепер можете пересвідчитися: він таки збагнув суть Ваших розповідей».

Ось що прагнув я переказати матері.

13

Минули два роки.

Щоразу, як мені доводилося виїздити на захід Японії, я неодмінно завертав до лісової долини — побачитися з матір’ю і послухати, що вона думає про те чи про інше.

І тут надійшов лист від сестри, який спочатку мене збентежив.

Хоч, власне, там не було нічого незвичайного. Кажу «спочатку», бо в міру того, як я його читав, збентеження поступалося місцем не знаному досі шокові.

«Ти ж знаєш, матуся не звикла виказувати почуття надміру, — писала сестра. — Зараз вона, здається, спокійно обмірковує власне тривале життя. Тобі не варто летіти сюди зразу ж, але коли вибереш зручну часинку, то зазирни до нас...»

Відчуваючи якусь нову недугу, мати звернулася до старого приятеля — сільського лікаря з нашої лісової долини, який порадив їй лягти до лікарні в Мацуямі на обстеження. Розпитуваний сестрою, добряга-лікар зізнався, що матері необхідна операція, до того ж досить складна.

Він сподівався, що вона зможе одужати по важкій операції, покладаючись не стільки на силу її старечого тіла, скільки на знану йому міць духу.

Мати здогадалася, як стоїть справа, й чекала, як було для неї властиво, поки дочка й зять прийдуть радитися, що робити далі.

А тим часом, запевне, прийняла власне рішення й почала готуватися до від’їзду з долини.

Коли підготовка наближалася до кінця, сестра поїхала до Мацуями домовлятися в лікарні. Там усе минуло гладко, бо сільський лікар заздалегідь зв’язався з ними.

І от позавчора мати поїхала на зятевій машині до міста по той бік лісу...

Рішення матері та її підготовка ґрунтувалися на припущенні, що в її віці вона навряд чи повернеться знову в долину після операції.

З її однолітків у селищі залишилися лише лікар та панотець-настоятель.

Мати спродала своє останнє майно — гамазею — тому ж чоловікові, який придбав у неї ділянку й пагорб поза домом. Виручених грошей разом із минулими заощадженнями мало вистачити на тривалий побут у лікарні.

Враховуючи, що значну частину витрат на операцію та догляд перебирав на себе префектурний фонд допомоги літнім.

І панотець-настоятель, і особливо лікар, який знав, наскільки тяжка материна хвороба, не втримали сліз, коли вранці прощалися з нею перед від’їздом з долини.

Проте мати тільки набурмосилася й, буркнувши панотцеві, що тепер за каплицею Покари за гріхи доглядатиме її дочка, сіла в машину.

Але щойно машина виїхала за «шийку», мати стала просити, щоб її провезли лісовою дорогою, яка починалася там, — поглянути з лісу на селище й «виселок».

Звичайно ж, сестра з чоловіком відразу погодились.

14

«Певно, й ти, Кею, знаєш, що стараннями члена парламенту від нашої дільниці, чоловіка в певному розумінні здібного, весь наш ліс помережано дорогами. Мама вважала, що він як був розбещеним хлопчиськом, так ним і лишився й не виказувала до нього анінайменшої пошани; та й доріг у лісі на дух не переносила й ніколи ними не користувалася.

Дивитися згори на лісову долину й «гірський виселок» і не бачити, як ліс понівечено тими дорогами, навряд чи можливо.

Отож нам не особливо й хотілося звертати на лісову дорогу вгору.

Зупинилися ми на узвишші, де роздоріжжя трьох доріг (одна з яких переходить, як не сумно, у влаштоване спільно з сусіднім містечком поле для гольфу).

Мати поводила сивим пучечком волосся на потилиці, а її очі, сховані в трикутних зморшках, зверталися вниз, до річки й вулиць, до «висілка», на дорогу, що губилася в лісі. Хоч на той час вона підупала на здоров’ї й мала землистий колір обличчя, тут вона немов відразу потемнішала на виду.

Ти ж знаєш, що я схильна втручатися в усі справи і дещо легковажна в розмові.

От і цього разу я вискочила перед усіма зі своїми спогадами:

— Пам’ятаєте, мамо, як уся хата пропахла лісовими травами, що Ви їх варили? Коли Кей малим утік до лісу, а потім, як уже знайшовся, довго хворів? А от тепер ліс наскрізь проглядається, так що його знайшла б без зайвого клопоту навіть мала дитина! От не думала я колись, що наш ліс таким стане...

Трикутні зморшки навколо матусиних очей розгладилися, вона пильно подивилася на мене й процідила:

— Дурненька! Хіба ж то був зайвий клопіт!

Ми довго сиділи в машині на лісовій дорозі, коли раптом мати похилила сиву голову в бік лісу, наче дослухаючись. А тоді звернулася до мого чоловіка:

— Ти чув зараз музику, «Ковасухіто», що її написав Хікарі? Бо я, здається, чула!

— Звідки тут взятися музиці! — заперечила я, згадавши раптом, що лікар іще вранці пропонував зробити матері знеболювальний укол.

Але чоловік здогадався, що мати, певно, хоче послухати тут, серед лісу на узвишші, запис створеної Хікарі мелодії, проте не наважується попросити відверто.

Тому він і запропонував:

— А Ви, мамо, дістаньте з валізи касету й послухаємо разом. Бо перед тим ми слухали музику Хікарі лише разів два-три, отож і не можемо второпати, чи це саме вона.

Поки лунала музика, мати, похиливши сиву голову, наче задивлялася у глиб лісу, понівеченого дорогами.

Мабуть, вона прощалася з рідними місцями, але соромилася виказувати почуття...

Коли музика скінчилася, мати не зронила ні слова, лише заплющила очі й зіщулилась.

Вмостивши її на задньому сидінні, ми вирушили до Мацуями. Чоловік вів машину, я сиділа поруч.

— Може, мати й справді чула його музику, коли дивилася на селище й «виселок», — почула я його шепіт.

Якщо вже таке сказав чоловік — сирота, жартун, викладач початкової школи — то може й справді написана Хікарі мелодія споріднена зі звуками, що самі собою чуються серед лісу...»

15

Перш ніж вести далі, гадаю, варто буде навести ноти синового твору. Я відчуваю, що це необхідно для подальшого ходу розповіді.

Як написала сестра, мати лягла до лікарні на обстеження. Перед операцією вона мусила набратися трохи сил, для чого потрібно було залишитися ненадовго в лікарні, а тоді вже...

Зваживши на пояснення сестри щодо материного стану, я обмежився телефонним дзвінком до лікарняної палати.

А от дружина таки вибралася на відвідини до Мацуями...

Коли вона повернулася, то не особливо розводилася про стан хворої, але я зрозумів, що мати, попри сподівання, ще більше ослабла.

Несподіванкою було хіба те, що дружина привезла й кілька касет, які сестра принесла матері в лікарню, аби та щось на них записала.

Магнітофон, що його я надіслав разом із синовою касетою, був придатний і для запису, тож сестра показала матері, як це робиться, й запропонувала записати знічев’я спогади про давні часи — просто як скажеться.

Ось що то були за касети.

Спочатку мати не стільки записувала, скільки слухала онукову музику. Але перебування в лікарні затягувалося, тож вона потроху почала навертатися й до запису.

А вдача в матері була така, що вона помалу захоплювалася розпочатою справою.

— Матуся, здається, вирішила залишити заповіт чи то тобі, Кею, чи то Хікарі. Я й раніше часто гадала, що коли слухаєш останню волю того, хто вже помер, то нічим тут не зарадиш. А от якщо вислухати заповіт, поки людина жива, й запевнити, що все зробиш, це, мабуть, краще і для заповідача, і для виконавця його волі.

На цю думку сестри пристала й мати, отож касети було передано моїй дружині. Коли ж я одержав їх, то довго не наважувався прослухати.

Мабуть, написаний на папері заповіт (якщо то справді був заповіт) не змусив би мене стільки вагатися. Врешті, так і не прослухавши записів, я сховав касети на книжкову полицю і вирішив перечекати деякий час.

Хоч і був згоден із сестрою, що вислухати заповіт людини за її життя й запевнити, що все буде виконано, справді краще і для заповідача, і для того, хто має сповнити його останню волю.

Гадаю, мої вагання випливали з того зв’язку поміж нами, який існував, відколи я себе пам’ятаю, і виражався знаком М+Т: мати уособлювала силу матріарха, я ж поводився, як належало Спритникові-трикстеру.

Врешті надійшов день, коли я таки наважився прослухати касети.

Далі я наводжу їхній зміст у певному (за власним розумінням) порядку.

Хочу лише зазначити: почуте втішило мене понад усякі сподівання.

16

«Ти, Кею, виріс, слухаючи від бабусі перекази нашого лісу. Вона робила все, щоб ти їх добре запам’ятав і міг колись відтворити на письмі. Гадаю, саме в твоєму дитинстві коріниться те, що нині красне письменство — твоя професія!

Фусако якось сказала, що ти не розумів і, здається, й досі не розумієш, чому саме тобі з цілого селища випало слухати перекази.

Дивно!

Адже для цього була цілком очевидна причина. Я відповіла, що Кей просто забув. Може, й справді так, бо згадувати випадок, який до цього спричинився, йому, певно, важко, соромно, гірко, тому він і волів його забути. Але ж саме його у вісім років бенеря завів до пущі!

Вимастивши все тіло рум’янами, голісінький утік він до лісу, так що три дні не могли розшукати! Після цього й спало бабусі на думку спрямувати оповіді тому, кого ліс, запевне, наділив своєю міццю; бо коли хлопець повернувся звідти, його мовби підмінили: він дивився навкруги мудрими й водночас наче відстороненими очима. Щоправда, невдовзі зліг із гарячкою, став маячити...

Але, звичайно ж, бабуся подумала, що саме Кей, якщо ліс і справді поділився з ним силою, має слухати, як народжувалося селище в лісовій долині, через що воно пройшло, що триває й понині.

Чи ж не йому визначено здійснити задля селища виняткову справу!

Ось чому бабуся стала щодня переповідати йому перекази лісової долини, починаючи від прадавніх часів і до теперішніх!

Минуло кілька років, але Кей і далі був наче не від світу цього. Бо інакше хіба спало б йому на думку заплисти на глибоке й пірнути під скелю так, що мало не задихнувся й не загинув?

Коли я пірнула за ним, він уже тільки ногами тіпав. Застряг так, що коли я його витягала, то поранила йому голову до кісток, аж вода в річці зачервоніла від крові.

Як же я здивувалася, коли побачила, що рана в нього на тому самому місці, де і в панича Мейске — рубець від удару мечем, а в Малюка — лисинка!

І як невимовно раділа, коли Кей почав учащати до старих знавців переказів: адже бабусі вже не було на цьому світі.

Раділа, але водночас і щеміло мені серце.

Бо якби Кей зрозумів, що його призначення пов’язане з нашими переказами, ми вже ніколи б ні в чому не змогли стати йому на заваді.

Хіба могла, скажімо, мати панича Мейске перешкодити Малюкові відійти нагору, до лісу?

Як воно не дивно, але саме такий здогад спадав мені тоді на думку!»

17

Розповідь про те, як я загубився в лісі, коли був малий, — чистісінька правда.

«Бенеря завів», — казала бабуся.

Хто б міг подумати, що саме цей випадок змусить мене слухати перекази лісової долини! Але мушу потвердити, що бабуся почала оповідати мені легенди й історію селища саме після того, як мене розшукали в лісі.

І саме з того часу мої приятелі-хлопці наче змовилися не чіпати мене, коли я замість далі гратися, вертався додому, де мене чекала бабуся: я ж бо був «бенерин учень».

Тобто не такий, як решта, — хоч не сказати, щоб мені це особливо подобалося.

Чому ж я раніше не додумався пов’язати свою виняткову роль слухача сільських легенд та історії лісової долини з пригодою в лісі?..

Отак дивуючись сам на себе, я перебирав у пам’яті події дитячих років.

Аж раптом зрозумів, чому саме мені не хотілося бачити цей зв’язок, так добре зрозумілий матері. Коли я заблукав, чи, як казала бабуся, мене «бенеря завів» до лісу, я вчився в другому класі «народної школи».

І хоч був малий, зважився на таку пригоду.

Тепер я намагався пригадати, що відчував, коли тікав до лісу.

І мені здається: від самого народження я мав схильність до такого — блазенських учинків Спритника-трикстера.

Я намагаюсь упорядкувати минулі події в часовій послідовності й бачу, що того року, коли заблукав у лісі, був замалий, аби слухати бабусині оповідки. Але мені видається, що на той час я слухав легенди та історію лісової долини вже бозна-скільки.

Адже я добре пам’ятав: весь час, поки ховався в лісі, я відчував себе під заступництвом Руйнівника. Це, власне, головне, що я запам’ятав з тієї пригоди.

То що ж, бабуся все ж почала переказувати мені історії нашої долини раніше, ніж я втік до лісу?

Скорше за все, ні.

Просто за часів мого дитинства в селищі й «висілку» перекази про Руйнівника жили наче самі по собі, не потребуючи оповідачів.

І будь-хто з дітей дихав їхнім незвичайним повітрям, живився ним.

А я, запевне, був більше за однолітків сприйнятливий до цього повітря; от чому бабуся і обрала мене за слухача легенд та історії лісової долини.

А втеча до лісу була всього-на-всього приводом.

18

Це було сорок п’ять років тому.

Вночі, дочекавшись, поки всі в домі поснуть, я стягнув із себе нічне кімоно-немакі й білизну. Тоді навпомацки знайшов певну річ, затис під пахвою й видостався з кімнати до сіней, де стояв глек із водою.

А тоді далі, на задній двір, де росло «дерево вушних затичок».

Світив повний місяць.

Під пахвою я тримав шухлядку з трюмо. Тихенько націдив я чистої води з відра у заглибнику одного з каменів, що ними була обкладена криниця, й розчинив там добру жменю материних рум’ян.

Власні пальці здавалися в непевному місячному світлі аж чорні.

Але, переконавши сам себе, що вдень вони були б червоні, що такого самого кольору зараз листя сакури наді мною, я вимастив обома руками обличчя, груди, живіт, ноги й навіть сідниці.

Пробираючись вузенькими завулками поміж хатин, щоб не втрапити комусь на очі, я вибрався на дорогу, що проходила через долину, й кинувся до лісу, що вкривав схили гір.

Місячне світло ледь пробивалося крізь віття, під ногами нічого не було видно.

Але щось наче підганяло мене.

А може, то вабила мене до себе сила лісу?

Пробравшись крізь гай і сад, я зупинився перед чорною високою стіною лісу, куди не пробивалося місячне світло. І, крутнувшись на босій п’яті, поглянув униз, на долину.

Як виглядала долина тієї ночі, зненацька пригадалося мені через багато років, коли в давніх хроніках я вичитав, що селяни з поділля називали селище в долині Камемура, через подобизну форми долини до глека чи поховальної урни, які звалися «каме».

Так, залита місячним світлом долина була подібна до глека з білою скаламученою водою.

Я не затримався довго на окрайці лісу. Зволікати було нестерпно: з чорної стіни дерев, що нависала наді мною, немовби простягалися безліч щупальців і втягали мене в неї.

До того ж я знав: сила, яка вабить мене до лісу — не що інше, як Руйнівникова могуть.

Пробираючись садом, я звихнув пальця на правій нозі, але, балансуючи на одній нозі (наче кульгавий пес, — подумалося мені, чомусь не без задоволення), я перестрибав «дорогу мерців» і пірнув у темряву лісу...

Я не виходив із лісу три дні.

І вдень, і вночі блукав я, раз у раз зриваючись на біг, поміж могутніми деревами віковічного пралісу; спав, зарившись у купу листя магнолії.

І весь час відчував: перебиратися отак від стовбура до стовбура, вимахуючи руками, немов на привітання — мій святий обов’язок.

На другу ніч пішов дощ і виманив з болота, званого «піхвами», звідки витікала річка, безліч крабів.

Я почав їх хапати і їсти сирими, як колись Руйнівник і Будівники.

Тут мене й спіймали, нарешті, пожежники, що прочісували ліс.

19

Я недаремно сказав «спіймали» а не «знайшли». Я плакав, кричав, борюкався, борсався, отож, пожежникам довелося тягти мене вчотирьох, щоб доправити до селища.

Як ото тягають мавп, ухопивши за руки й ноги — в цьому разі ще з залишками червоної фарби.

Я плакав, кричав, відбивався й борсався, бо в моїй розпаленій голові (а мені здавалося, певно, теж від гарячки, що вона чи не вперше в житті діє як слід) засіла певність, що тепер мої намагання виконати свій обов’язок зійдуть на пси.

Мені ввижалося що тут, у землі, яку я топчу босими ногами, лежить посічене на шматки тіло Руйнівника. І щоб повернути його до життя, мені треба пройти босоніж понад кожним шматком його плоті, жил і кісток.

Я наче просвічував землю, де були поховані шматки Руйнівникового тіла, промінням лазера. Бо і вдень, і вночі ясно бачив, де вони лежать.

Шкодуючи навіть тієї одробини часу, що його проспав у купі листя магнолії, три дні шкутильгав я крізь ліс, аби тільки пройти понад кожним м’язом, кожною жилою, кожною кісткою Руйнівника, понад кожним шматком його шкіри, кожним оком, кожним зубом, кожною волосиною.

І от спокусився тими крабами й утрапив прямісінько до рук пожежників.

Як же було не плакати, не кричати, не борсатись, не вириватись!

Зараз, коли я намагаюся коротко описати, як розвивалися події під час мого блукання в лісі, в мене знову виникає відчуття їхньої двозначності.

Таке саме, як і тоді, коли вони закінчилися.

Пережите мало для мене настільки важливе значення, що я потім спокійно пускав повз вуха ущипливі закиди приятелів і молодиків з пожежної команди.

Разом із тим, я виразно відчував, що так і не довів до кінця свого завдання, в якому й полягала вся важливість моєї пригоди.

Мати не пригадує, щоб я ділився думками стосовно блукань у лісі. Але й без того вона добре зрозуміла, що діялося в моїй душі.

В таких роздумах спливав час, після того, як я прослухав записану матір’ю в лікарні касету, зміст якої виклав щойно перед цим.

І не тільки цей фрагмент, а багато що з записаного на касетах, які я слухав по кілька разів, змушувало мене поринати в непевні хвилі роздумів.

Звичайно ж, записане на касетах не становило цілісного від початку до кінця викладу. Наведений уривок (як і ті, що будуть далі) довелося впорядкувати, бо мати раз у раз то змінювала тему, то поверталася до раніше сказаного.

Крім того, я наблизив стиль до звичного стилю мови матері з часів, коли вона була ще здорова.

А такі місця, зумовлені похилим віком, слабким здоров’ям матері становлять добру половину записаного.

Про те, що я описую власною сина в книжках, мати висловлювалася так:

— Чи зважаєш ти на почуття Хікарі, коли пишеш? Там повно такого, що сам він би не розповідав і не хотів би, аби про це писали. А якби вмів грамоти, йому було б незручно читати таке. Може, ти гадаєш, про власну дитину можна писати що завгодно? А втім, Хікарі не такий, як усі, то, певно, і це не так!

І тепер я не думаю, що про власну матір, тим більше в її нинішньому стані, можна писати що завгодно.

20

Проте я хочу переказати ще розповідь про «лісове диво», згадане матір’ю в запису на касетах.

І спробувати відтворити викликане цією розповіддю почуття захвату, мало не одкровення, яке й досі благоговійно береже моя душа.

Я вже сказав, що розповідь матері про зв’язок між моєю пригодою й щоденними уроками переказів лісової долини дозволила розв’язати одну з загадок, які невідчепною тінню повисали над моїм життям.

Крім того, я відчував: мати, останній матріарх лісової долини, бажає розкрити суть іще одного явища, що здавалося мені чи не найголовнішою таємницею всіх легенд та історії мого лісового селища.

«Селище, де ми народилися, росли, живемо, кому як судилося, й помремо, мало свій «вік богів», коли Руйнівник заснував поселення.

Знана й історія ближчих до нас часів, коли діяли Мейске й Малюк. Ці перекази ти, Кею, чув і знаєш. Але чи ти знаєш інший переказ — про «лісове диво»? Історія того «лісового дива» запала мені в серце хтозна-відколи, ще з дитинства.

А нині, коли смерть уже чекає на порозі, я відчуваю, що «лісове диво» — не просто дивовижа, яка ховається в лісових нетрях й подеколи спливає в розмовах.

А чи не найважливіша для нас усіх річ!

Я, здається, тільки зараз почала замислюватися: чи ж «лісове диво» — не першооснова народження, розвитку, життя й смерті кожного мешканця нашого краю?

Ти, мабуть, чув, що як у селищі чи на «висілку» помирає людина, то її душа, тихенько обертаючись, пливе вгору, до лісу, й знаходить притулок під обраним нею деревом. І, певно, чув, що по деякому часі кожна душа підноситься в повітря. Наче летюча білка, пливе, щоб невдовзі вселитися в тіло новонародженого.

Я теж вірила в це.

Та й чому б я мала сумніватися? Чи не вірити?

Але, так би мовити, понад цією вірою, існувало ще одне відчуття!

Душа випливає з-під дерева, спускається в долину до тіла новонародженого немовляти, яке живе, старіє, помирає.

А тоді душа знову пливе до лісу, під дерева, де чекає наступного втілення.

«Якщо це справді так, якщо повторюється раз у раз, то наше життя не знає кінця, не вичерпується», — думалося мені.

Але до цього домішувався й смуток! Бо який сенс може мати безконечна круговерть болісних народжень і смертей!

Однак мені розповідали, що десь у глибині віковічного пралісу є «лісове диво». І я ніколи не сумнівалася, що воно існує насправді.

Більше того, завжди відчувала його існування як щось дороге мені!

«Лісове диво» виповнювало захватом моє дівоче серце, мою душу.

І от якось цей захват вилився в здогад, що тоді здався мені спогадом (мало не з того часу, коли моя душа чекала в лісі поміж корінням дерев).

Спершу я побачила це вві сні. Захватом виповнювався той сон, захват вів мене до відкриття далеко за межами моїх звичайних сил розумування!

Ось про що я здогадалася, чи, може, це відкрилося мені вві сні. Чи ж не в «лісовому диві» перебували ми всі первісно?.. Для кожного з нас важливо, що його нинішнє життя виняткове, особливе. А от у «лісовому диві» кожен зберігав власну неповторну душу. Й водночас усі ми були одним цілим.

Ця велика, захоплива думка виповнювала мене.

Та настав час, і ми покинули «лісове диво». Й за його межами живемо кожен сам по собі, народившись порізно в нинішньому світі.

От що подумалося мені!

21

— Ми народилися порізно й живемо окремішньо, але хіба в нашому житті не залишилося нічого від теплоти спільного існування в «лісовому диві»? Хіба ж не в цьому житті зійшлися докупи хлопці й дівчата, щоб зійти за Руйнівником на корабель, піднятися річкою у верхів’я до самої нашої долини?!

Хто ж вів їх, як не притягальна сила «лісового дива» — сила приязні?!

Отаким був початок нашого побуту тут...

Душі вмерлих поринали до лісу, під дерева. Бо «лісове диво» любить дерева!

І саме «лісове диво» заохочує душі вселятися знову у новонароджених...

Це й справді повторюється раз за разом, але тепер зрозуміло, чому служать ці повторення: душі вдосконалюються, щоб, очистившись, повернутися знову до життя в лоні «лісового дива».

Душі такого, як Руйнівник, який уперше привів людей до лісу, певно, не потрібно було багато часу, щоб остаточно повернутися до «лісового дива».

Та все ж він багато разів відроджувався серед людей. А що не йшов звичним шляхом — через утілення в немовля і повільний, поступовий розвиток — не дивно, адже він мав показувати іншим дорогу.

Вести нас небезпечною дорогою, звідки до «лісового дива» так далеко-далеко, що хтозна, чи долине до нього бодай чиясь душа.

Отоді я вперше зрозуміла, що легенда про «вік богів» лісової долини й історія подій, що передували нашому часові, тільки здаються відокремленими.

Насправді їх пов’язує історія «лісового дива», що сповнює теплотою всі серця!»

Записане далі на касетах переходило від кількох днів, проведених матір’ю віч-на-віч у кімнаті з розумово несправним онуком до нової важливої здогадки, викликаної музичним твором під назвою «Руйнівник».

Оскільки цей здогад здається важливим не тільки матері, а й мені самому, то перш ніж викласти зміст почутого, я хотів би додати дещо зі спогадів дитинства, пов’язаних із «лісовим дивом».

Бо «лісове диво» — не химерний витвір уяви перестарілої хворої матері.

22

Коли я раніше поновлював у пам’яті давно не згадувану мандрівку в лісі, в моїй уяві майнула ще одна картина, закарбована в пам’яті.

Опівночі я спустився до болота, званого «піхвами», й побачив, що вузькою смугою неба наді мною пролітає, обертаючись, щось блискуче, кольору жовтка.

І тут у моїй розпаленій голові сяйнула думка: коли зараз щось таке літає понад лісом, то, певно, й «лісове диво» колись прилетіло на Землю з космосу...

На цю думку наштовхнула мене «дослідницька експедиція» до «піхов», куди нас із друзями водили брати-науковці, дід Апо та дід Пері.

На пошуки «лісового дива».

Я, звичайно, чув про «лісове диво» ще від бабусі; та й будь-хто з сільської малечі добре знав цю історію. Ми всі вважали, що давня казка якимось чином пов’язана з нашими часами, з нашим сьогоденням.

«Лісове диво» начебто впало в ліс просто з неба — задовго до того, як Руйнівник із друзями й подругами вирушили відкривати та обживати нові землі.

Як величезний метеорит, скосило воно смугу дерев у віковічному пралісі. А розколина, що утворилася в землі від страшенного удару, з часом затяглася болотом...

Але про «лісове диво» казали, що, на відміну від метеорита, воно рухається і може змінювати колір та форму.

Коли мисливець, який полював у лісі диких кабанів, наляканий появою «лісового дива», випустив у нього кулю з рушниці, рушниця вирвалася з рук і, наче притягнута до кулі невидимою ниткою, зникла в «лісовому диві», тільки загуло.

Інший чоловік, що якраз обрубував гілля, впав з дерева просто на «лісове диво» й навіть не подряпався, не те що не забився.

У таких випадках треба було на знак подяки чи перепросин заговорити до «лісового дива», інакше ноги відмовлялися йти від нього.

Але досить було тій брилі почути людську мову, як її колір і форма починали мінятися.

— «Лісове диво» тішиться, — казали ми.

23

Нові чутки про «лісове диво», що пішли долиною, наштовхнули діда Апо й діда Пері на думку організувати зі школярами «дослідницьку експедицію».

Бо лісоруби з «висілка» розповідали, що здибали в лісі якусь дивовижу, блискучу, немов з металу, велику, точнісінько як у переказах.

Дітлахи відразу ж почали розносити цю новину, і двійко науковців запропонували піти туди походом і перевірити чутки. Спершу мої друзі тільки посміювалися:

— «Лісове диво»? Таке скажете!

Але дід Апо й дід Пері не відставали:

— Це ж ваші власні батьки й брати кажуть, начебто бачили в лісі «лісове диво»! А ви залюбки розносите їхні плітки. То чого ж смієтеся, коли йдеться про те, щоб піти й самим подивитися, що воно там?

Адже старші, які бачили його, досвідченіші за вас! Про нього оповідають хтозна-відколи, то чому ж не йняти віри тим, хто нібито бачив його зараз? Може, й перекази лишилися нам через те, що його бачили люди й у давнину!

Це ж не людина, яка жила давно й більше ніколи не з’явиться на світ. Ваші перекази, як-от про «лісове диво», крім тутешніх місць, ніде більше не знають. Тож вони мають бути пов’язані з якимись особливостями вашого краю. А коли вже з’явилися люди, що самі бачили те «лісове диво», то чому б не вибратися в ті місця, га? Й не перевірити!

Скажете, це не науково?

Але що ж ненаукового в тому, що́ можна піти й помацати власними руками?! Скажімо, до Сатурна вирядити експедицію поки не можна, але ж ми віримо, що він має кільця та ще й одинадцять супутників! І це науково. То, може, ви й тут кричатимете: «Одинадцять супутників?! Таке скажете!..»

Щоб ніхто з загону, де були й дівчатка, не відстав у лісі, ми позв’язувалися червоною стрічкою (яка весь час заважала, чіпляючись за кущі та гілля дерев) і вирушили в «дослідницьку експедицію».

Проте «лісового дива» так і не знайшли.

Найбільше запам’яталося мені, як ми один по одному вибиралися на плаский камінь біля «піхов», порослих по берегах кременою.

І співали пісень — звісно, затверджених міністерством освіти.

Дід Апо й дід Пері напоумили нас: нехай «лісове диво», яке не хоче з’являтися нам на очі, а значить, ховається десь у гущавині, почує найкраще, що є у людській мові, — дитячі пісеньки.

Наші науковці припускали, виходячи з того, що «лісове диво» змушує говорити тих, хто його спіткає, ніби воно — об’єкт, надісланий з іншої планети докладно вивчити людську мову на землі:

— «Лісове диво» було спершу наче папір, на якому нічого не написано: ні кольору, ні форми. Але щоразу, коли воно сприймало людські слова, то набувало все нових кольору й форми. Чим вам не записувальний пристрій?

Пам’ятаю, як калатало в мене серце, коли по дорозі додому, наприкінці веселої «дослідницької експедиції» я слухав розмову близнюків, діда Апо й діда Пері — спітнілих, вимащених болотом, з павутинням на вилицюватих низьколобих головах, схожих на дині.

Я ж бо знав, що оповідали в селищі про цих двійко науковців: вони нібито завели в глухий кут дослідження на військову тему, й за це їх вигнали з інституту й вислали у нашу лісову глушину...

— Яких же кольору й форми буде «лісове диво», коли повністю дослідить людську мову?

— Не інакше, як форми й кольору величезної людської сльози!

24

— Якщо ми очищатимемо душі, то, може, нам і пощастить повернутися до «лісового дива», де кожен залишатиметься сам собою й водночас буде часткою єдності, пов’язаної приязними думками».

Так сказала мати в запису на іншій касеті, а далі додала:
         — Головне — вдосконалювати власну душу за кожного втілення в нового мешканця селища чи «висілка» аж до повернення нагору, під дерева. Тоді, гадаю, надійде й час повернутися до «лісового дива». Адже щоразу, коли я згадую дитинство або думаю про день смерті, я відчуваю тепло «лісового дива», і це покріплює моє серце.

Отака моя думка!

Замолоду я не розуміла, як таке могло статися, й часто переймалася цим. Але і тоді, і зараз, коли вже стара, я, здається, лише «лісове диво» й брала близько до серця.

Не розуміла ж я ось чого: якщо в «лісовому диві» кожен зберігав власну особистість — і заразом єднався з іншими за допомогою приязних думок, то чому ж ми не перебували в ньому й далі, а розбрелися в широкий світ?

Хіба це не дивно?

Змалку я щодня сушила собі голову над цим, і раз мені навіть здалося, ніби знайшла відповідь.

Я часто згадувала той випадок!

Мій батько розповсюдив серед сусідів не знаний тут досі прийом риболовлі — на підсадку. А його навчили так ловити форелі аж на річці Сіманто...

Хитрість була в тому, щоб тримати форель у дерев’яній скриньці вдень, а ввечері опустити скриньку в дротяному коші у воду.

А вже діставати рибу вранці з того коша — було виключно моїм заняттям.

Якось, зазирнувши в скриньку, помережану отворами, я побачила риб, що ховалися, де темніше й краща течія.

І раптом мені сяйнуло: отак і душі в «лісовому диві»! Рибам добре разом, але якщо випустити їх у просторий кіш, їм закортить розплистися хто куди.

Отак і ми розбрелися світом!

А як уже покинув «лісове диво», можна донесхочу ламати голову — навіщо це вчинив, та вороття не буде. Втішитися той, хто розкається, може лише тим, що відродить у душі колишню приязнь.

Думаю, саме завдяки їй очищаються наші душі, щоб колись повернутися до «лісового дива»!

А ну ж ті, хто нині живе на цьому світі, вигублять ту приязнь у серцях?

А що, як вирубають ліс, де ховається «лісове диво», помережать його просіками, так що видно буде наскрізь?

Чи ж не втратить тоді «лісове диво» до нас своєї любові і чи не відлетить не знати куди?

Що ж буде з нами, як «лісове диво» полетить десь на зорі геть за Молочний Шлях, як ти колись казав, Кею? Де подінуться наші безпритульні душі?

Як же це сумно!

Де вже «лісовому диву», навіть нашим душам не стане тимчасового притулку, коли повирубують ліс!

25

— Коли Хікарі приїздив сам, він багато часу проводив коло мене, слухаючи радіо. А як класичної музики не передавали, я переповідала йому легенди нашого краю.

«Ти так уважно слухаєш, але чи все розумієш, коли говорить така стара людина, як я?» — спитала я.

І почула у відповідь:

«Звичайно, розумію. Адже ти по нашому зі мною розмовляєш! Тож не хвилюйся!»

Надходив час музичної програми, й Хікарі, перепрошуючись зніяковіло, знову вмикав приймач.

Я, власне, розповідала більше задля власного спокою. Але з Хікарі таки добрий слухач!

Знаєш, бува, малу дитину наб’ють на вулиці, а вона притулиться, пригорнеться бідолашненька до матері й розповідає жалібно, що там приключилося!

От і я, замість плакати, розповідала Хікарі, і що дерева в лісі повирубували, і що дороги проклали, і що понад самісіньким храмом Місіма-дзіндзя примостили параболічну антену, так що краєвид з величного перетворився на легковажний.

Така чиста душа, як у Хікарі, може будь-якої миті повернутися до «лісового дива».

От я й розповідала йому давні історії, сподіваючись піти туди разом із ним, як з Руйнівником чи мати панича Мейске — з Малюком...

А коли Хікарі повернувся до Токіо, мене почало діймати каяття: хіба ж могли мої розповіді його зацікавити! Більше коло мене нема нікого, хто, як Хікарі, слухав би мене стільки днів!..

От я й розбалакалася, не думаючи про Хікарі, а лише як би потішити власну душу.

Хіба ж так можна!

І лише коли я почула з твоєї машинки музику, яку Хікарі написав і назвав «Руйнівник», наче світло раптом осяяло мене зсередини і все довкола. То, виходить, його серце сприйняло все, що я розповідала, й відгукнулося музикою! Яка ж це радість, думала я...

Значить, мої розповіді не дошкуляли Хікарі; я наче радилася з ним, як знову повернутися разом у лоно «лісового дива»!

Але ні, я не встигла нічого подумати, мене просто виповнило світло...

Потім я слухала музику ще і ще, і кожного разу мені думалося, що її назва мала б бути не «Руйнівник», а «Лісове диво».

Адже Руйнівник на початку теж був часткою «лісового дива», й у кінці повернувся до нього.

І мені здавалося, ніби я чула ту мелодію давно-давно, ще коли сама перебувала в «лісовому диві»!

Я насолоджувалася музикою щодня, навіть коли вже ледве підводилася (раніше, коли через біль я не могла спати, то вмовляла себе: «Ну що, подивимося сон про «лісове диво», як там буде добре»).

І сон мішався в мене з мандрівкою до приязного лона «лісового дива»...

Музика чулася навіть уві сні.

І я бачила сни про життя в «лісовому диві»!

Душа Хікарі провадила там розмови з душею Малюка про снасті на сома.

А моя душа сміялася з того, як замолоду...

26

— Але молода я була лише уві сні. Прокидалася ж на цім світі немічною старою, яку чекала виправа до мацуямської лікарні. Я не дуже переймалася, бо знала: недуже лише моє тіло, душі хвороба не торкнеться.

Хворе тіло можна доручити турботам лікарів, самій же в ті нечисленні дні, що залишилися, слід потурбуватися про душу.

Я давно була готова до цього, рішення визріло ще років п’ять тому, коли здоров’я тільки-но почало підупадати...

Але того дня, коли треба було їхати, я занепала духом, мені тяжко було покидати рідні місця. От і попрохала завезти мене до лісу на узвишшя, щоб поглянути на долину.

Я вперше дивилася на нашу долину згори, і хоч здогадувалася, що саме побачу, аж навіть здивувалася: яка ж вона все-таки маленька й тісна! Оце тут я провела всеньке своє життя мало не до смерті, вважаючи цю місцину мало не за цілий світ! Гнів мішався в мені зі сміхом.

Знаючи, що весь ліс покраяно дорогами, я відразу вирішила не дивитися в той бік.

Але раптом мені почулася звідти ніжна, мов дзвіночок, музика.

Я несамохіть обернулася.

І хоч у мене були вже не ті зір та слух, що колись, я бачила кожний закуток лісу в якомусь чарівному світлі й чула ту лагідну музику.

Потім мені поставили касету Хікарі, що її я поклала поміж речі, коли збиралася до лікарні.

Звичайно, піаніно — зовсім не дзвіночок, але мелодія була та сама!

...Напевно, тут завжди дзвенить музика «лісового дива», от тільки ми не чуємо її.

Але її чули діти, коли раділи під час «шаленого ревища», її вловив своїм тонким слухом і закарбував у серці Хікарі!

І навіть записав на папері.

Слухаючи його твір, я подумки з гордістю зверталася до «лісового дива», стиснутого зусібіч лісовими дорогами: ми почули твою музику й тепер шлемо її тобі знов!

І в той же час я була сповнена смирення, бо, власне, не ми почули чарівну мелодію «лісового дива», а Хікарі, хлопчина з рубцем на голові.

Та коли я теж змогла почути, як бринить тут ця мелодія, й побачити чарівне світло в найдальшому закутку лісу, то і я можу відкинути всяку тривогу.

— Я перша змогла подати «лісовому диву» знак, що чую його музику!

Яке це щастя! Як добре було б розповісти про це Хікарі!

Але він, мабуть, відчував усе душею заздалегідь, якщо спромігся записати на папері таку музику.

І чи не вперше в житті я відчула, що тепер мене вже ніщо не тривожить!

27

Від часу моїх блукань у лісі, а може, й раніше, беручи до уваги мої глибокі почуття до Руйнівника в ті дні, й від часу, коли я почав слухати спершу бабусині оповіді, а потім сільських старих, усе моє життя проходить під знаком легенд і історії селища в лісовій долині.

Але зміст, на якому коріниться їхній вплив, я збагнув, коли мені відкрили його мій син із пошкодженим від народження мозком і моя стара мати.

Цей зміст висвітлив, якою важливою часткою мого життя було те, що я день у день слухав історію та легенди нашого лісового селища. А коли покинув долину і мешкав деінде — продовжував переосмислювати їх у пам’яті.

Коли я дивлюся на карту власного життя, то виразно бачу, як сказав на початку, що в найважливіших його відтинках викарбувано знак М+Т.

От і тепер ті, хто заново розкрив мені очі на такий важливий для мене зміст оповідей лісової долини, — це знову М+Т, моя мати і мій син.

Побачити його допомогли мені розповідь матері про музику й світло «лісового дива». Та ще написана сином мелодія під назвою «Руйнівник».

Нині я часто сиджу в кабінеті, вслухаючись в цю мелодію, хоча при цьому майже не чую реальних звуків: я не переписав касети, перш ніж відіслати її матері, не просив пані Т. награти мені ще раз на роялі.

Просто вдивляюся в написані сином ноти, щоправда, не дуже на них розуміючись.

Я, п’ятдесятирічний, умудрений досвідом Спритник, чекаю, поки переді мною замерехтить світло, забринить ніжна музика «лісового дива».

І голос жінки-матріарха почне найважливішу для очищення моєї душі останню розповідь...

Я чекаю на примовку:

«Розповідають люди от що. Правда це чи ні, не відомо, але, як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?»

І я ладен відказати:

«Атож!»