ІСТОРІЯ М+Т І ЛІСОВОГО ДИВА. Розділ 3. Кінець «віку свободи»

Розділ 3. КІНЕЦЬ «ВІКУ СВОБОДИ»

1

Вираз «вік свободи» я вперше почув, здається, від панотця-настоятеля наприкінці історії про Нелюду й «рух за повернення до давнини», коли він переказував її промову. Бабуся цього виразу не вживала.

Але чимало розповідала про тривалу добу незалежності селища по закінченні «руху». Це було особливо цікаво, бо перекази про мешканців селища й «висілка» тих часів уже більше нагадували історію, ніж легенди.

Вислів «вік свободи» стосується часів спільного правування в селищі молоді й старшини після ув’язнення Нелюди в печері біля окрайки лісу.

Значить, панотець-настоятель допустився анахронізму, коли вжив його в переказі пропозиції Нелюди під кінець «руху за повернення до давнини». Самі люди, які жили у «віці свободи», належно зрозуміли справжній зміст цих слів, коли окремішність їхнього суспільства стала небезпечна. Тоді ж, певно, і з’явився вираз «вік свободи».

Перекази не згадують про жодні визначні події на початку «віку свободи». Мирно й спокійно спливали довгі дні й місяці. Зміна епох поза Лісовою долиною анітрохи не відбивалася на житті її мешканців, окрім хіба торговців, що мандрували лісовим шляхом. Час спливав, а життя селян точилося окремо від усього світу, з рідної долини їх ніщо не вабило. Лише одна подія, гідна згадки, серед тихого буття у «віці свободи» хвилювала серця бабусі й сільських старих, наче відгомін далекої відшумілої бурі.

Переказ стосувався створення нової «державної мови» для лісової долини.

Руйнівник начебто знайшов для цього фахівця-словесника. Його звільнили від польових робіт, забезпечували одягом, наїдками й трунками, а він мав розробити спеціально для мешканців лісової долини «державну мову», відмінну від мови за її межами. Схожий на каплицю будиночок за річкою, де мешкав на відлюдді той словесник, ще стояв, коли я був малим. На підмурівку поміж коріння бука, кілька стовбурів якого зрослися внизу, будиночок наче висів у повітрі. Подейкували, що як копнути поточену мурашками долівку, показувалися списані чорною тушшю клапті старовинного паперу.

Ця розповідь запалила мене цікавістю до творення мови, хоч я й народився на кільканадцять поколінь пізніше. Мабуть, звідси й моя пристрасть до вивчення есперанто в середній школі.

2

Фахівець-словесник, утримуваний селищем, усі сили віддавав дослідженню.

Та наслідки були марні. Як будь-кого, кому доручили б таку роботу, його гризли докори сумління. Він покинув прохідки, не з’являвся в селі на святкових гулянках, і врешті перетворився на відлюдька. Не заговорював навіть із жінками, які на кошт селища тричі на день приносили йому їжу. Відмежований від односельців з лісової долини, він довгі роки виробляв неприступну «державну мову».

Надійшов час, коли фахівець-словесник відчув, що жити йому лишилося недовго.

І тут відлюдник з-під букових дерев здійснив нечуване. Місячної ночі він, що віддавна не виходив з дому, оббігав долинне селище й весь «виселок». Навіщо? Хоч він і не здійснив величного задуму щодо нової «державної мови», але таки встиг дещо простіше — надати нові назви різним місцям долини. На аркушах паперу власноруч понаписував ті назви й порозклеював їх, де слід.

Довелося йому попобігати, щоб за одну ніч розклеїти таку силу-силенну папірців! Та ба, майже всі нові назви згодом забулися, збереглися лише імена якихось незвичайних місць — «велика загата», «шийка», «дорога мерців».

І я запам’ятав їх змалку.

Пробігавши всю ніч із стосом аркушів, старий фахівець-словесник не повернувся до будиночка під буками, а зник десь у лісі.

Де невдовзі тихо помер.

Є ще один переказ про нову «державну мову» мешканців лісової долини.

Наприкінці «віку свободи» селище, не маючи змоги уникнути руки князя, вирядило на переговори юного Мейске Камеї. Викликаний до замку перед очі молодого можновладця, який прагнув зрозуміти устрій селища, він розповів таку небилицю:

— Ми відірвалися від культури, бо наші прабатьки заблукали в лісі й надто довго жили там, наче мавпи. Додумалися навіть спростити мову, щоб надміру не напружувати голови, призначили для цього фахівця! Собаку називали «гав», кішку — «няв», все, що літає в повітрі — «лоп-лоп», що плаває — «плись-плись». Якби цю мову довигадували, ми б забули всі слова, крім зрозумілих бодай трирічній дитині, а наші голови зробилися б іще простіші. На щастя, завдяки вам, милостивий пане, ми можемо повернутися до культури. Як ми вам вдячні! До речі, в тій мові на знак вдячності треба було вигукувати: «Гей-гей! Гей-гей!»

3

«Вік свободи».

Так звалася доба, коли завдяки «руху за повернення до давнини» викорінили всі збочення, що назбиралися в житті селища більш ніж за сто років, відколи його збудували молоді сподвижники та сподвижниці Руйнівника. Було також позбавлено влади Нелюду й скасовано перегини, що їх допустилися під час реформ. Люди сприймали власне селище серед лісу як окрему країну, навіть окремішній світ, покинути який не наважувалися навіть подумки.

І не було такої сили, яка б вторглася ззовні, — так самовіддано берегли мешканці своє селище.

Здається, саме у «вік свободи», коли в селищі запанував спокій, у долину, що, наче самотній острів у лісових нетрях, досі вдовольнялася власним, почали наїздити іноземні купці. Спершу — небезпечним лісовим шляхом, який проклав ще Руйнівник для ввозу солі і яким під час «руху за повернення до давнини» молодики вибиралися аж до Наґасакі.

Ще й досі давня дорога, виписуючи закрути, тягнеться крізь ліс, через перевал посеред сікокуського хребта, до місця, звідки видно блискучий, мов скельце, клаптик Тихого океану.

Якось у другому класі ліцею, на весняні канікули, я з молодшим братом повертався додому пішки, хоч похід мав тривати два дні. Ми вибралися з лісу, проминули порослу де-не-де чагарником полонину, видерлися на стрімкий пагорб, і перед нашими очима відкрилася внизу оточена лісом долина.

— Ура, ми вдома, вдома! — закричав тоді малий, не в силах стримати почуттів.

Чужоземні купці, що над’їздили соляним шляхом (здається, двічі на рік — восени й навесні), обмінювали товари, які не вироблялись у селищі, на рослинний віск, що ним славилася наша лісова долина.

І єдиною стежкою їхали з селища, везучи той чудовий віск. Гадаю, в одному з народних переказів провінції Тоса про дракона, якого можна здибати в болоті серед восконосних дерев десь у горах, відбилася небезпека, пов’язана з таємним вивозом воску: і самої дороги — то вниз, то вгору крутосхилами, і князівських прислужників — і по цей, і по той бік гір.

Купці приставляли до селища навіть порох і вогнепальну зброю. Цей небезпечний товар витребувала, добряче порадившись, сільська старшина, наче передбачаючи смутні часи, що настануть наприкінці «віку свободи».

4

Купці привозили з собою навіть артистів! То була трупа акторів і танцюристів.

У просторій колишній «восковій гамазеї» ще донедавна були підмостки, звані «світовою сценою», що, як оповідали, було злаштовано за «віку свободи» для вистав. На підмостках тих розігрували сцени, з яких мешканці долини, довгі роки відірвані від довколишнього світу, дізнавалися про події в ньому. Мати казала, що малою дівчинкою ще бачила на «світовій сцені» вистави однієї заїжджої трупи — чи то «Справу про велику зраду», чи то «Землетрус у Сан-Франціско».

На виставах акторів, що приїздили з купцями, сільські парубки аж шаліли від дівчат-танцюристок. Дівчата вміли не тільки танцювати, а й грати і співати.

Якогось року, коли купці, завантаживши воском акторів, що правили водночас і за носіїв, подалися з долини, слідом за ними зникли й п’ятеро хлопців. Спішне розслідування старшини показало, що податися із заїжджою трупою ладні були чи не всі молодики і з селища, і з «висілка». Але кому саме вибратися з ними через гори — вирішив жереб.

Старі утворили загін переслідування з тих, хто, як не прикро, мусив лишитися.

Втікачів, навантажених воском та ще й змушених пильнувати в гірській хащі жіноцтво, наздогнали ще по цей бік гірського пасма. Купцям, ладним піти на будь-які поступки, аби тільки не дратувати селян і не занехаяти подальшої торгівлі, вручили старшинське послання.

Старшина вимагала повернути акторок, що через них утекли з селища парубки. Збитки обіцяли відшкодувати наступного року воском.

Купцям не було іншої ради, як умовити дівчат. Бо самі спричинили розладдя, затіявши на свою голову привезти акторок у лісові нетрі. І дівчата, повіддававши товаришам музичні інструменти й шати, разом із своїми оборонцями, які ще недавно мріяли про дорогу в незнані краї, повернули назад, у затінок високих гір.

Через сто з лишком років у мандрах із братом я ясно відчув, як мав вразити, мов громом, краєвид жалюгідного видолинку серед лісу, як трепетали дівочі серця на привільній полонині.

Але дівчата таки зібралися з духом і рушили за юнаками у зворотний шлях.

5

Я певен, що в дівчат заходилися серця, коли, змушені повернутися до селища, вони побачили з полонини овальний видолинок — тепер не як черговий край, куди заводила їх мандрівна доля, а як місце, таке непоказне, де їм судилося віднині звікувати свій вік.

І я теж зрозумів, якою видавалася наша долина іншим, коли сам побачив її з-над лісу.

Мені траплялися брошури, видані краєзнавчим товариством у містечку, в яке злилися нині кілька сіл, серед них і наше. Одна з них називалася «Смуток за занепалими селами району Авадзі». Район Авадзі — то було якраз наше селище. Так у тій брошурі писалося, що колись воно звалося Камемура.

Напередодні Реставрації Мейдзі одного з самураїв-ватажків роду вислали за сваволю з призамкового міста у віддалені місця.

Місцем заслання визначили йому Камемуру — теперішній район Авадзі.

Звідки ж пішла назва Камемура — Глекове село? Старі казали, що оточена лісом долина нагадувала формою глеки, що їх подоляни використовували як поховальні урни...

Селище в долині, схоже на поховальну урну, справляло враження, ніби там і справді мешкають мерці. Назва Камемура (на тоді вже застаріла) прийшлася якраз до настрою самураєві-засланцю, що їхав до лісової долини, як на тимчасовий постій до Країни мерців; тож він і занотував її в своєму щоденнику.

У верхів’ї річки серед лісу криється невелике село. Мешканці провадять дивний триб життя — ніколи не потикаються за його межі. А подоляни й собі не розказують про ту криївку — чи не через те, що їм вона видається зловісною, недоброю, наче Країна мерців? Знали вони про сусідів з верхів’я й раніше, коли ще їхня схованка не розкрилася. Але не доносили про неї князівським урядовцям — можливо, щоб те зловісне закляте місце й далі лишалося відрізане від їхніх власних місць. Гадаю, саме так і міркували низові селяни.

Якби не ця мовчазна підтримка мешканців довколишніх сіл, «вік свободи» не тривав би так довго. Тільки коли буревії часів занепаду сьоґунату завіяли і над призамковим містом на поділлі, і над князівством по той бік сікокуського хребта, «вік свободи» нарешті скінчився.

6

Отже, «вікові свободи» надходив кінець.

А напередодні до лісової долини завітали не бачені досі й незвані гості.

То були самураї, вигнанці з князівства Тоса, що перетнули сікокуський кряж і прямували з порту Внутрішнього моря до Кіото чи Осаки. Через гори, крізь праліс, було прокладено битий шлях, інший, ніж Руйнівниковий соляний, але він проходив досить далеко від долини.

Втікачі, що йшли вдень і вночі, щоб відірватися від переслідувачів, збочили, замітаючи сліди, й натрапили на «соляний шлях». Так вони дісталися селища. Молоді самураї, стомлені незвичною мандрівкою по горах, знервовані гонитвою, перепочили в дивному селі, що вигулькнуло перед очі, підживилися й знову рушили в путь до Кіото чи Осаки.

Чутка про селище в лісовій долині передавалася з вуст у вуста поміж самураїв-вигнанців з Тоси. В селищі один за одним з’являлися подорожні, які, очевидно, мали його за перевалочну базу в дорозі через гори.

За обіцянку не виказувати селище князівським можновладцям вони могли ні в чому собі не відмовляти, аби не задовго.

А щоб належним чином спілкуватися з утікачами з князівства, потрібен був, так би мовити, дипломат.

І сільська старшина вирішила, що найліпше з цим упорається Мейске Камеї, хоч йому ще не минуло й шістнадцяти. А разом із цим винятково обдарованим (що само по собі було не так уже й безпечно) юнаком завжди була його чи то мати, чи то мачуха, якій тоді було під тридцять.

Завдяки їй панич Мейске жодного разу не схибив у важливій справі.

Юний, люб’язний Мейске зустрічав прибульців-самураїв. Опікувалися ними дівчата на чолі з його матір’ю. А на випадок, якби гості дозволили собі зайвину, сільські парубки, не з’являючись самураям-вигнанцям на очі, були ладні будь-якої хвилини збитися в бойовий загін.

Чудове враження, як на ті суворі часи, мусили мати знесилені втечею та небезпечною подорожжю по гірських стежках вигнанці, яким треба було бодай трохи перепочити, перш ніж прямувати до Кіото чи Осаки, від гостинності панича Мейске, який вгадував кожне їхнє бажання, від його матері та дівчат, які опікувалися ними, не відходячи ні на крок.

7

Самураї, для яких селище в лісовій долині правило за перевалочну базу, діставали не тільки щедрий прийом, а навіть гроші, щоб не відчувати нестатків, виконуючи свій патріотичний обов’язок у Кіото й Осаці.

З цим пов’язана така розповідь.

Після Реставрації Мейдзі рослинний віск із долини почали вивозити на продаж не лише в усі кінці Японії, а навіть за кордон. Селище завдячувало цим не тільки чудовому способу витоплення воску, а й численним зв’язкам, які встановилися ще до Реставрації.

Серед тих, хто, прямуючи через гори до Кіото й Осаки, завертав до селища й діставав там тимчасовий і гостинний притулок, дехто посів не останнє місце серед мейдзійських урядовців. Вони охоче й, певна річ, не без зиску для себе виступали посередниками в різних торговельних справах.

Висунувши для переговорів панича Мейске, сільська старшина, залишаючись в тіні, ретельно обговорювала, кому з самураїв надати підтримку.

Годі було чекати гостинності тим, хто тікав з князівства просто через власну непосидючість і сподівався попразникувати досхочу в лісовій долині.

Щоправда, відверто виганяти їх було надто небезпечно. Молоді самураї й гадки не мали знову йти через гори до власного князівства. Якщо просто вирядити їх дорогою понад річкою, то хтозна, чи не донесли б вони про зачаєне в лісі селище префектурним урядовцям. Отож куди безпечніше було знайти іншу раду на таких гульвіс-самураїв.

От для цього й призначався бойовий загін, що вправно володів завезеною до селища зброєю.

«Воскова гамазея» посеред долини лишилася в переказах як місце, де замешкав Руйнівник, коли зненацька повернувся до селища.

Але збереглася розповідь і про те, як її захопили десятеро озброєних свавільників, що тримали заручниками дітей. Після наради зі старшиною панич Мейске запропонував ватажкові на знак замирення одружитися з однією з сільських дівчат. Через слухове віконце спустили на мотузці саке й наїдки.

Гультяї-напасники, приймаючи чарку за чаркою з рук дітлахів-заручників, поступово втратили пильність та обачність і відчинили двері «воскової гамазеї». Коли під вітальні вигуки ватажок із нареченою попрямували до нової оселі, де мали жити, попереду так само бігла малеча з різнобарвними прапорцями (пам’ятаєте?) на бамбукових тичках.

Щойно вони зникли з очей, як до «воскової гамазеї» вдерся бойовий загін і до ноги перебив підпилих шибайголів. А ватажка забили просто під час весільної процесії.

Бабуся ще казала, нібито його юній нареченій тоді покалічили мечем ногу. А нині вона — кульгава старенька — варила локшину в сільській їдальні.

8

Порівнюючи чуті від бабусі і сільських старих оповіді з історією часів кінця «віку свободи», я можу простежити, які з подій відбувалися насправді. Десятеро свавільників, очевидно, спершу теж збиралися пристати до лав патріотів у Кіото або Осаці, коли тікали з князівства й по дорозі завертали до долини.

Та поки вони гостювали в селищі, охота йти далі у них відпала, заманулося й далі погуляти на чужий кошт.

Гадаю, старші не раз натякали, що час уже вирушати, а діти, які потрапили в заручники, добряче допекли насмішками. Коли ватажка підманули фальшивим весіллям, молоді гультяї, хоч їх і не могла не насторожити така зичливість і добросердість, певно, повірили, ніби і їх одружать з сільськими дівчатами й дозволять жити в лісовій долині.

Як каже оповідь, розправитися з свавільниками, що засіли у «восковій гамазеї», вирішила сільська старшина. Але як саме з ними впоратися, додумалися панич Мейске з матір’ю.

Бабуся казала:

— Панич Мейске добре розумів, що на душі в молодих гульвіс, бо був із ними майже однолітком, а його мати бачила глибше, куди його зір не сягав.

Це вразило мене: а ну ж моя власна мати бачить мою душу глибше за мене самого!

Мені аж моторошно стало.

Багато в чому мати допомагала Мейске Камеї — коли відверто, коли потай. Набуті з досвідом прийоми дипломатії стали в пригоді, коли лісову долину спіткало нечуване доти лихо. Яке? Селяни з поділля, що знали про існування селища у верхів’ї ріки, прозвали його Камемура, але вдавали, ніби його нема. Не хто інший, як вони, одного разу заполонили долину, на превеликий подив мешканців.

Отак почалося лихо.

Якось узимку я прокинувся й побачив, що і ліс на узвишші, і долину щільно вкрив сніг.

«Наче тікачі», — видихнув я, хоч не розумів до пуття, що воно значить.

Селяни-тікачі...

Того ранку долину, що довгі роки правила її мешканцям за криївку й була виключно їхньою власністю, таки викрили. Наче сніг, що падав цілу ніч, вкрили долину від селища до «висілка» подоляни, що знялися цілими селами, від старих до немовлят, покинувши напризволяще оселі й лани.

То й були «тікачі».

9

У житті лісової долини, відколи її заселили юні супутники Руйнівника, не раз траплялися нагальні зміни, найбільша з них — під час «руху за повернення до давнини».

Але то все були внутрішні справи селища й «висілка». А зараз межу, що її досі переступали лише нечисленні вигнанці-патріоти, ставлення до яких виробилося в селищі напрочуд швидко, несамохіть затоптала безліч брудних ніг.

З кількох сіл на поділлі знялися всі, разом з жіноцтвом і дітлашнею, і, піднявшись уздовж річки, нестримною юрбою ринули в долину. Селяни покинули землю й хати, гнані нестерпними князівськими податками, щоб утекти до іншого пана. З собою вони прихопили лише необхідну для самозахисту дещицю зброї. Але все одно це скидалося на навалу війська.

Я згадував брошури краєзнавчого товариства зі старою назвою «Камемура». Там писалося і про те, що в записах про втечу селян значилося, нібито до нашого селища наринуло дві з лишком тисячі чоловік.

Бойовий загін, звичайно, нічого не міг вдіяти проти такої сили. Якби навіть відкрили вогонь, то хтозна, чи у відповідь не попалили та не пограбували б оселі.

Час квапив до дії, тож старшина вирядила панича Мейске на переговори. Від вигнанців, які перетинали гори, щоб приєднатися в Кіото або Осаці до лав патріотів, тікачів відрізняло те, що вони прямували в протилежний бік, до князівства Тоса. Якби вдалося там знайти бодай тимчасовий притулок (звичайно, заручившися підтримкою можновладців з Тоси), далі можна було б вступити в перемови з власними панами.

Тепер, коли було покинуто землю предків, головне було якнайшвидше й без втрат дістатися сусіднього князівства.

Гадаю, ватажки тікачів, розуміючи, що шлях через гори не по силі жінкам і дітям, думали використати як перевалочну базу лісову долину, здавна відому їм під назвою Камемура. Ніби навчені заздалегідь, після виснажливого походу вгору вздовж річки селяни проминули «шийку» й розбрелися хто куди по долині аж до «висілка».

І ніхто не дозволив собі жодного свавільного вчинку, не кажучи вже про грабунки.

Заполонивши долину, тікачі поставали або посідали навпочіпки при дорозі, сумирно очікуючи, доки прокинуться господарі.

Не плакали навіть немовлята на руках матерів, наче теж чекали не знати якої дивовижі від дивовижних мешканців цього таємничого поселення.

10

На ширмі, що її показував мені панотець, було намальовано, як мешканці долини пригощають тікачів.

Посередині, під тополею, на «приступці в десять мат» — прискалку, що випинався з лісу в долину, — ватажки втікачів, сільська старшина й панич Мейске — зовсім хлопча проти них. Хоч вирішується доля багатьох людей, і гості, і хазяї, наче нітрохи не переймаючись, ласують з таць та скриньок якимось кольоровим печивом та підливають одне одному саке. Праворуч на великій картині — «виселок», під ним — краєвид долини. Там і тут — ліс хиж, навісів з мат; сільські жінки й дівчата розносять прибульцям наїдки та питво.

А серед усієї, наче святкової, метушні в юрбі малечі, мовби наглядаючи, як іде учта, стоїть біля перехрестя доріг жінка, схожа ніби й на хлопця, що бенкетує на «приступці в десять мат», — мати панича Мейске...

Коли нині я пригадую напрочуд безжурну картину, мені вбачається в ній якийсь прихований неспокій.

І це, і назва селища в гірській долині «Камемура», наводить от на яку думку.

Подоляни здавна знали про поселення, сховане в лісовій долині. Назва Камемура відбивала не лише схожу на поховальну урну форму, а й відчуженість лісового закута від довколишнього світу, викликала в уяві жахливу Країну мерців. Та коли селянам на поділлі стало несила жити далі по-старому, вони наважилися проникнути до Країни мерців на верховині, куди доти не ступала жодна нога.

І ось разом з жінками та дітьми вступили вони в донедавна страшне й заборонене поселення, розділили з людьми, досі далекими, як померлі, наготовану ними їжу, настояне ними саке. А раптом від цього вони самі почнуть перетворюватися зсередини на інших? А згодом, у розпалі почастунку, мирна сцена стала потьмарюватися й тим, що думки несамохіть наверталися до князівських урядовців.

Вони вже, певно, вирядили погоню, якій важко буде дати раду.

11

А втім, тікачі провели у створеній господарями долини невимушеній обстановці два дні.

Чи не задовга зупинка як для такої пильної справи?

Гадаю, за цей час мали повернутися посланці, виряджені через гори до Тоси на розвідини: чи, бува, не проженуть їх звідти назад.

Та поки чекали посланців, у лісі на верховині замайорів прапор загону переслідувачів, які здіймалися звивистою гірською дорогою.

Бойовий загін із селища негайно вирушив до лісу кружною стежкою й розвідав, що самураї з п’ятдесятьма рушницями вичікують слушної хвилини. Проте і хлопців-розвідників помітили.

Переслідувачі негайно рушили вниз, у долину.

І тут сталося таке.

Самураї, не знаючи лісу, проминули спуск і вийшли на кружну дорогу до долини повз «виселок», аж раптом гримнув оглушливий рушничний залп.

Самураї попадали хто в траву, хто в чагарі, певні, що стріляють тікачі, ладні винищити переслідувачів до ноги. Трохи згодом, з острахом підвівши голови, вони побачили: стріляв озброєний загін, що розтягнувся ланцюгом уздовж долини серед дерев на схилі за річкою. Над маківками криптомерій спливав синюватий пороховий дим.

Залп дав сільський бойовий загін. Чи ж не від оповідей про Руйнівника, який, знаючись на підривній справі, висадив скелину в «шийці», хоч і сам постраждав, пішла пристрасть юнаків до вогнепальної зброї?

Рушниці й набої дістали в Наґасакі через купців, що возили через гори віск.

Певно, хлопці з рушницями вишикувалися вздовж усієї долини, щоб при потребі відстрашити тікачів, якби ті почали бешкет, а то й грабунок.

Умовилися, що якби панич Мейске подав з долини знак червоним прапорцем, вони для острашки пальнули б із рушниць. Але той замахав прапорцем, коли несподівано з’явився загін самураїв, виряджених за тікачами, що вже два дні відсиджувалися в долині.

12

Хоч панич Мейске, як і годиться Спритникові, подав знак, і сам не дуже розуміючи, навіщо, випал подіяв. І самураї, які відчували за собою князівську міць, і тікачі, що їх було значно більше, з переляку попадали долілиць. А коли підвелися, обтрушуючи траву та пилюку, й поглянули на себе, то заусміхалися, хоч і дещо ніяково. Тим би все й скінчилося, якби не дітлахи: вони сприйняли те, що сталося, за веселу забаву й аж за животики бралися.

Поки не розреготалися й дорослі.

Тут уже самураям не личило хизуватися силою. Виступив панич Мейске і передав їм запрошення сільської старшини до «воскової гамазеї». Запросили туди й виборних від кожного села тікачів.

Ледь вляглася в лісі луна від рушничного залпу, як панича Мейске зі старшиною визнали за посередників на переговорах і самураї-переслідувачі, і селяни-тікачі.

Переговори самураїв з виборними та Мейске були тривалі. Селяни переважали супротивника кількістю. Доки підмога з призамкового міста дісталася бездоріжжям до долини, минули б дні. А якби селяни рушили через гори, то на вузьких гірських стежках, де й двом не розминутися, їх зустріли б півсотні самурайських рушниць. Кілька влучних пострілів, і обтяжена жінками й дітьми колона застрягла б на стрімкому підйомі, а тоді недалеко й до паніки; і невідомо, яким жахіттям могло все скінчитися.

Порадившись із старшиною, панич Мейске запропонував перемир’я. Тікачі розбиваються на загони по селах і розходяться по домівках. Князівські урядовці зобов’язуються не карати виборних.

На тому й порішили.

Лиха вдалося уникнути, але як бути з податками, необхідними для князівської скарбниці та нестерпними для селян, так і не вирішили; тут усе лишилося, як було. Тож не минуло й кількох років, як вибухнуло повстання, що захопило й лісову долину.

Тоді в селище вдруге ввійшли селяни, що тікали до князівства Тоса.

І для селища, заснованого в лісовій долині юними супутниками й супутницями Руйнівника, настав кінець «віку свободи».

13

Перед князівськими властями постало завдання не тільки не допуститися втечі селян, а й вирішити, як бути з селищем, своїм новим набутком.

Адже події могли розгорнутися так, що лісова долина стала б проміжною базою, якщо князівство Тоса нападе. Посиленої уваги вимагало й виробництво воску.

З князівства до лісової долини відрядили молодого самурая Ріске Харасіму, не високого роду, але знавця своєї справи.

Не знаю достеменно, якими саме ієрогліфами писалося його ім’я, тому пишу його абеткою «катакана». Власне, й для запису прізвища «Харасіма» я просто вибрав ієрогліфи, які видалися найбільш доречні.

Коли, прагнучи якомога більше дізнатися про цього героя переказів, я розпитував бабусю й сільських старих, мені й на думку не спадало питати про ієрогліфи.

Мушу зізнатися, що малим, слухаючи спершу від бабусі, а потім від інших старих перекази, я аж ніяк не збирався відтворювати легенди та історію нашого селища на папері.

Але те, що саме розповіді про Ріске Харасіму вкарбувалися в мою пам’ять, не випадок. Бабуся казала, що князівський самурай, ясновельможний пан Харасіма, був не від того, щоб чужими руками загрібати жар. Інакше кажучи, то був чиновник, майстер користатися чужою силою та розумом; на нього ж самого годі було покластися.

З іншого боку, саме він здійснив химерний задум Мейске Камеї, був звинувачений у свавіллі й мусив зробити харакірі.

Чи ж не схоже це на Спритника? Мені малому було невтямки, як в одній людині вживаються дві вдачі; нині це відбилося в тому, що в мене ім’я Ріске Харасіма наче кульгає на протезі, бо я записую його в два різні способи.

Сільські перекази про Ріске Харасіму вже виразно належать не до легендарних, а до історичних подій.

Не минуло й місяця, як лісову долину залишили юрми тікачів, коли втоптаним ними на зворотній дорозі, але все одно важкопрохідним берегом ріки в долину ввійшли колоною самураї з Ріске Харасімою на чолі.

Їх, певно, видивилися здалеку, бо щойно загін проминув «шийку», як на схилах обабіч долини почали вибухати петарди.

Кажуть, панич Мейске пояснював потім, що то салютували князівським посланцям. Але, поза сумнівом, то був просто виверт: насправді петарди призначалися для перестраху, як і рушничний залп при наближенні переслідувачів.

Мені здається також, ніби панич Мейске ще й по-дитячому втішався гучним ляскотом та спалахами петард.

14

Отак, під вибухи петард, наче на свято, встановлювалися нові стосунки селища з князівством. І знайомство їхніх представників — Мейске Камеї і Ріске Харасіми — схоже, було для обох таким же втішним, як і розкішний феєрверк першого дня. панич Мейске з паном Ріске не розлучалися цілими днями, гуляючи то селищем, то «висілком», то окрайкою лісу.

Коли я був малий, про друзів-нерозлийвод старші насмішкувато казали:

«Достеменно Мейске й Ріске!»

Мейске водив пана Ріске по місцях, пов’язаних з пригодами мешканців селища, заснованого Руйнівником та його друзями, й переказував ті пригоди.

Треба було будь-що переконати князівського посланця: селище крилося від світу не через непокору, а просто так споконвіку повелося. На ті безтурботні розповіді Мейске пан Ріске аж зітхав: «Шкода, що моїх предків, упертих невігласів, не намовив із собою Руйнівник!»

Звичайно, панич Мейске був майстер оповідати, тож такі довіра й цікавість зумовилися не просто щирістю (чи принаймні тактовністю) співбесідника.

Кінець кінцем, Мейске-сан дістався аж до князівського двору, де переповідав вельможному панові різноманітні історії, в тому числі й про спрощення мови.

Скоріш за все, в замку Мейске-сана мали за блазня, й навряд чи хто з високопоставлених самураїв сприймав його байки поважно. Натомість його цінувала «школа спадкоємців», куди входили освічені молоді наступники князівських можновладців, до порад яких щодо політики інколи дослухався й сам князь. Певно тому, що блазенські оповідки Мейске-сана таїли новітні знання: адже «соляний шлях» через гори до Наґасакі був водночас і шляхом пізнання.

А втім, здається, таємницю шляху з долини, що обминав прибережне князівство, Мейске-сан так і не відкрив. Він був досить обережний, хоч і здавався базікалом, що розпускає цікаві, але химерні плітки. За обмаль часу, відколи пішли тікачі, до появи Ріске Харасіми він, як потім за американської окупації наші батьки, встиг розпорядитися, щоб власники рушниць (куди більшого калібру, ніж у самураїв) загорнули їх у добре проолієний папір і закопали біля лісу.

А на петарди, пояснював він, пішов порох ще з Руйнівникових запасів.

Сховали не тільки рушниці, а й понищили завезені торговцями знаряддя й одіж, тож вигляд мешканців селища й «висілка» і справді не дуже різнився від первісного, про що оповідав Мейске-сан.

15

Як же пояснив панич Мейске «школі спадкоємців» у замку, звідки в нього новітні знання?

Тут йому — найпершому в селищі Спритникові — став у пригоді хист оповідати.

Він сказав, що коли самотою мандрував у пущі, то здибав духа, з яким ночами міг ширяти в небі понад містами й селами й спускатися, де забажає, щоб удень набувати нових знань. Той «дух» був Руйнівник — старий велет шістдесяти ліктів заввишки, що начебто літав, всадовивши Мейске на спину. Наостанок панич Мейске додав, ніби так пропах тополиним пухом, якого повно було на спині у велета, що жодна дівчина до нього й підійти не хотіла...

Однак відомості панича Мейске про новітню культуру збігалися з реляціями тих, хто виїздив через Наґасакі на вишкіл за кордон. Тому щоразу, як він вибирався на підзамче, молоді самураї зі «школи спадкоємців» збиралися на бесіду з ним десь у харчевні.

З брошур краєзнавчого товариства я дізнався, що це письмово підтверджується.

Найцікавіше, що панич Мейске, який при дворі розважав князя блазнюванням, під час бесід у харчевні серед молодих самураїв був вибагливий і примхливий. Не раз і не двічі утинав якусь чудасію. Наприклад, накинувся на смажених гольців, без яких у нашому краї не обходиться жодна учта, і ум’яв аж два десятки, та ще й закусив чотирма десятками мандаринів. Під час мандрів він буцімто зустрів ченця-відлюдника, який показав високо в горах не бачену досі еолову арфу, після чого Мейске довго бавився, дмухаючи в камінець і слухаючи, як той свистить (до речі, історія про відлюдника свідчить, що молоді самураї, як водилося тоді, цікавилися не тільки заморською наукою, а й даоським ученням і нібито вбачили дещо з нього у оповідях панича Мейске про мандри)...

З історичних анекдотів постає образ розпещеного парубійка, любителя побрехеньок — аж ніяк не того зрілого над свій вік юнака, спритного дипломата, що так вдало заладнав справу між князівськими посланцями й тікачами.

Не зовсім звичайно, пригадую, поводилася й бабуся, коли розповідала про Мейске Камеї.

На початку бабуся казала:

«Панич Мейске просто дражнив отих зі «школи спадкоємців»!» Тобто, розповідаючи юним знавцям з князівського двору ущипливі історії, він водночас ніби вихвалявся власними, попри юні роки, пригодами... А от, скажімо, про те, як він літав по всіх усюдах на всипаній тополиним пухом спині Руйнівника, бабуся повторювала хтозна-скільки разів, та ще й так серйозно, наче то було насправді.

Так само серйозно, аж суворо, бабуся втовкмачувала, що саме ці риси вдачі, які дозволили зустрітися з духом під час мандрів, панич Мейске передав своєму втіленцеві, Малюкові.

Той під час повстання на очах власної матері й старих ватажків виряджав свій дух до лісу на пораду, а по коли повстання скінчилося, полинув на узвишшя до лісу в коріння дерев.

16

Ріске Харасіма походив не з такого шляхетного роду, як юнаки зі «школи спадкоємців». Може, тому і дбав більше про Мейске Камеї, коли той бував у призамковому місті. Це здебільшого йому завдячував панич Мейске, що міг розповісти вельможному панові якусь небилицю. А за бесід у харчевні пан Ріске правив йому ніби за секретаря.

Гадаю, Ріске Харасіма, як йому було властиво, ретельно зважив можливі зиск і втрати.

Він мав неабияке чуття й швидко з’ясував, що за довгі роки самостійності селище в лісовій долині нагромадило чималі статки. І вирішив при запомозі панича Мейске викачати ті статки до князівської скарбниці. Проте сільські старі прикопали біля окрайки лісу не тільки рушниці, але й завезені до селища цінності, серед них і гроші з різних провінцій. Отож князь тільки й мав зиску, що дізнався старовинного способу витоплювати рослинний віск, бо дівчатам звеліли показати Ріске Харасімі, як це робиться.

Але й то було не абищо, бо князівство дедалі гостріше відчувало нестачу грошей.

Коли бабуся казала, ніби Ріске Харасіма вмів чужими руками загрібати жар, то почасти мала на увазі, що цей пахолок вибився на місце, де міг прикриватися іменем князя, і прагнув здобути вдячність сільської старшини, зображуючи справу так, ніби панич Мейске винятково йому зобов’язаний запросинами до князя або на бесіди до «школи спадкоємців». Але ж Мейске, вибираючись до підзамчя, приводив жінок із паками належного князеві воску.

А в харчевні, коли Мейске накидався на почастунок, розплачувався хоч і Ріске Харасіма, проте грошима, що їх дав йому сам Мейске.

Від панича Мейске Ріске Харасіма дізнався про «соляний шлях» і збагнув, що князівські урядовці навіть не уявляли, яку торгівлю провадить лісове селище.

Мейске й не приховував, що має досить грошей, аби, скажімо, розплачуватися в харчевні.

З Ріске Харасімою пов’язана подія, через яку наше незначне князівство залишило хоч і невеликий, та тривкий слід в історії часів занепаду сьоґунату. Князь, полохливий та нерішучий, почав схилятися на бік імператора. Закупити необхідну кількість зброї він відрядив до Нагасакі Ріске Харасіму. А той замість рушниць придбав — при підтримці Томоацу Ґодая з Сацуми — пароплав.

Підписав угоду на виплату п’ятьма внесками сорока двох з половиною тисяч рьо й звелів негайно вирушати до князівського порту.

Та коли Ріске Харасіма на пароплаві повернувся до князівства, його звинуватили в перевищенні повноважень у грошовій справі. Вирок був один — харакірі. А пароплав у першому ж рейсі, куди він вирушив на прохання Сьодзіро Ґото з Тоси, зіткнувся з судном князівства Кісю й затонув... Так скінчилася та напрочуд нещаслива пригода.

17

Офіційні князівські аннали, де йшлося про пригоду з пароплавом — від його купівлі до загибелі — краєзнавці опублікували лише нещодавно.

А я давно про це знав, бо бабуся вплела оповідку в легенди та історію нашого селища.

За її словами, Ріске Харасіма, вибираючись з великими грошима до Наґасакі, й збирався закупити рушниці:

— Ріске-сан любив загрібати жар чужими руками. Але ж не такий він зухвалець, щоб розпоряджатися пановими грошима! Ріске Харасіма допитався в Мейске Камеї, що в Наґасакі зберігається маєток селища, і умовляв вділити дещицю на потреби князівства. Панич Мейске погодився, але за умови, що той пристане на його пропозицію.

Через Рьому Сакамото він заздалегідь зв’язався з Томоацу Ґодаєм і підготував угоду на купівлю пароплава. Навіть перший внесок становив неабияку суму для провінційного селища, проте з грошей, набутих за довгі роки від продажу воску, він виклав десять тисяч рьо.

Угоду підписали негайно, але обумовили, що коли в князівстві її не схвалять, пароплав повернуть до Наґасакі, а десять тисяч рьо залишаться в продавця. Проте вдома Ріске Харасіма не доповів князівським урядовцям про подробиці угоди, а вимагав остаточної ухвали.

Бабуся пояснювала:

— Адже Ріске-сан був зовсім юний! Під час плавання йому так припав до серця пароплав!

Не вмовивши князівську старшину, Ріске Харасіма мусив зробити харакірі. Щоб його смерть не була марна, вдалися до дії вже самураї зі «школи спадкоємців» (на той час набирало сили князівство Тоса, яке й вплинуло на продаж на виплат пароплава за посередництвом Сьодзіро Ґото), і, врешті-решт, угоду визнали законною. Та, як не дивно, виявилося, що перших десяти тисяч рьо так і не сплачено.

Ріске Харасіми вже не було, а Мейске Камеї мусив мовчати, щоб не накликати біди, якщо викаже таємницю багатства.

От, власне, і вся розповідь про купівлю пароплава.

Але Мейске Камеї затаїв злість на князевих урядовців, що через власне нерозуміння згубили Ріске Харасіму, коли той здійснював його задум — тому не допомогло вміння загрібати чужими руками жар. І от, знаючи, що гроші роздобули завдяки князівству Тоса, панич Мейске зв’язався з далекими родичами з острова, звідки походили Орударка й супутниці Руйнівника.

І ті потопили пароплав.

Щоб не втрапити до рук вояків з Тоси, панич Мейске перелетів просто з селища на острів.

— Тільки цього разу його ніс уже не дух Руйнівника, а дух Орударки, — казала бабуся.

18

Випадок із купівлею в Наґасакі пароплава замість зброї стався саме тоді, коли князь, який досі не наважувався відверто стати на бік чи то прихильників сьогуната, чи то прибічників імператора, став схилятися до останніх, відчуваючи силу сусідів з Тоси, і дав це зрозуміти в Кіото.

Одночасно з цими зовнішніми подіями утруднилися внутрішні справи князівства.

Хоч тікачі й розійшлися по домівках, остаточно справу розв’язано не було; нестерпне життя селян, яке змусило їх до втечі, не покращало.

Молодий князь, наблизивши до себе худопахолка Ріске Харасіму, надав йому можливість долучитися до руху; крім того, почав цікавитися «партією добросердих», що відбрунькувалася зі «школи спадкоємців» й виросла в неабияку потугу, прагнучи зрозуміти, як живуть селяни. І тут випадок із пароплавом, через який після суперечки з самурайською старшиною позбувся життя Ріске Харасіма, став поворотним.

«Партія добросердих» втратила будь-який вплив, а сам молодий князь мусив шукати сховища в Едо.

Позбувшися князя, самурайська старшина посилила гніт на селян, всупереч прагненням «добросердих».

Був встановлений новий подвірний податок. Його сплачувала кожна селянська садиба, але особливо тяжким податком обклали селище в лісовій долині.

Вважалося, що воно найзаможніше з усіх сіл на князівській землі, тому з кожного подвір’я брали податок як із ста деінде!

Обурений панич Мейске вперше за довгий час вибрався до підзамча зі скаргою. Але друга, завжди готового вислухати, Ріске Харасіми, вже не було, та й самураї зі «школи спадкоємців» втратили вплив.

Ще й князь, який так полюбляв його оповідки, переховувався в Едо. Мейске- навіть не впустили до замку.

— Не хочуть у замку мене слухати, то вислухають де вище! — сказав той, присівши при дорозі на вершині пагорба, звідки видніло місто з замком посередині, яке він щойно залишив.

— Яким це побитом? — здивувалися товариші, що ходили разом із ним.

— А от яким! — відказав панич Мейске й намалював у повітрі велике коло.

А в ньому — кілька маленьких.

19

Що ж це означало?

— Розсилку «солом’яників» до нового повстання! — відповідала бабуся, наче сама згоряючи від цікавості до загадки.

«Солом’яниками» звалися круглі мати. Назви сіл, готових учинити крамолу, виписували по колу на клапті тканини. Це означало, що всі села посідають у повстанні однакове місце, тож якщо спіткає поразка, жодне не переслідуватимуть суворіше від інших.

Мені тоді подумалося таке.

Наше селище називали Камемурою, Глековим, бо долина нагадувала формою глек чи поховальну урну. Чи ж не тому «солом’яники», що їх я бачив у краєзнавчому музеї на підзамчі, мали форму глека?

Але тепер я більше схиляюся до думки, що цим доведені до відчаю повстанці зверталися по захист до великої сили пітьми, Країни мерців.

Певно, через це панич Мейске розсилав «солом’яники» у формі поховальних урн.

Очоливши повстання, Мейске Камеї здійснив не один визначний подвиг.

Висунутий на початку план повстання полягав у тому, щоб селяни, для яких п’ять років тому втеча минулася безкарно, проникли берегом річки до лісової долини — своєї перевалочної бази — і, зібравшись разом, перебралися через гори. Кидок через гори мав бути блискавичним, поки переслідувачі не перекрили кордонів князівства.

Проте ватажком став Мейске Камеї, і повстання пішло зовсім по-іншому.

На військовій раді панич Мейске насамперед приголомшив виборних, заявивши привселюдно:

— Минулого разу тікачі зазнали поразки!

Справді, хіба можна вважати, що втечею селяни чогось добилися, коли їхні вимоги не були виконані, хай навіть і обійшлося без жертв? А значить, якщо втеча вгору за річкою скінчилася поразкою, то новий виступ належить скерувати в зовсім протилежний бік.

Тобто на поділля...

Бабуся виголошувала промову панича Мейске на нараді, наче сутру читала.

Я був замалий усе зрозуміти, але то було так цікаво, що запам’яталося на все життя:

— Перемогу чи поразку повстання не осягнути заздалегідь розумом! Але від цього залежить наша доля... Тож де раніше зверталися до неба, тепер треба звертатися до землі, де йшли вгору — рушимо вниз, де повертали ліворуч — підемо праворуч, де виходили на світло — сховаємось у тінь.

Отак, зворотним рухом, досягнемо мети. Як відшукати те, що не осягнеш розумом? Тільки навпомацки...

Так Мейске визначив головний керунок дій. Потім, при потребі, він не раз винаходив різні хитрощі.

Одним із таких його винаходів були прапорці «до́ста».

20

Клапті тканини з ієрогліфом «сто» і стрілкою, яка в нього впиралася, що й означало разом «до́ста», правили повстанцям за корогви. Селянам, які збиралися повстати, Мейске розтовкмачив весь задум заздалегідь. Він передбачав, що переговори з панами будуть затяжні.

Повстання — не абищо. Ясна річ, усім хочеться краще їсти й м’якше спати, ніж у злиденних селах. І харчі, й постіль можна б запопасти в багатіїв та заможних купців у прибережних містечках. Але цим злиднів не уникнеш. Не ганьба відступитися від повстання й піти по світу з торбами, коли вдома немає життя. А щоб було життя, потрібна перемога!

Так казав панич Мейске.

Поклавши на карк убогий скарб у солом’яних торбах, попереду своїх домашніх брели чоловіки, підпираючись тичками з клаптями тканини. А на клаптях — стрілочки та ієрогліфи «сто», які значили, що так жити далі не можна.

Злидні — от що підняло селян проти князівської влади. Повстанці спустилися понад річкою до кордону князівства й отаборилися на протилежному березі, вже поза його межами. Домовилися під час переговорів ватажків з урядовцями сусіднього князівства і посланцями власного князя нагадувати своїм, що треба добре дбати про спільний інтерес, вигуками:

«Пильнуйте! Пильнуйте!»

Панич Мейске, який на переговорах мав правити за посередника, застерігав товаришів:

— На перемовах дві сторони: перша — князеві урядовці, друга — наші виборні. Поки не доб’ємося скасування нового й зменшення старих податків, треба князівським посланцям показувати прапорці «до́ста», а виборним нагадувати: «Пильнуйте! Пильнуйте!» І ніяких інших прапорів, а то вийде плутанина. Ніяких зайвих слів. «До́ста!» й «Пильнуйте!» Більшого не потрібно!

Великий піщаний берег, на якому отаборилися повстанці, й донині славиться, як місце, де влаштовують змагання повітряних зміїв.

Та найголовніше, що той берег належав уже до іншого князівства. Дарма, що сусідній князь був споріднений з тутешнім подвійними, а то й потрійними узами. Перехід кордону був, так би мовити, порушенням справи без належних формальностей. Коли селяни перебрідали з напханими солом’яними торбами на спинах, та ще й поспіхом, щоб не перейняли князівські вояки, неглибоку, але повноводу річку, дехто не втримався на ногах і втонув. Тонули навіть жінки й діти, намагаючись вирятувати з води придавленого торбою чоловіка.

Бабуся аж плакала, розповідаючи про це.

А втім, повстанців, які успішно перетнули річку й змусили розпочати переговори, було значно більше, ніж раніше — тікачів, — аж вісімнадцять тисяч.

Перед посланцями сусіднього князя виборні, серед яких вирізнявся красномовством панич Мейске, приступили до переговорів з урядовцями свого князя. Співвідношення сил від початку було за повстанцями: адже вони знаходилися на землі іншого князівства, звідки їх було не так просто вигнати. Та й сусіда-князь неприязно ставився до місцевої старшини, яка розігнала «партію добросердих», бо через це нашому князеві, з яким він дружив змалку, а не просто був родичем, довелося покинути рідний край і відсиджуватися в столиці.

21

Мейске Камеї, який немов чутлива антена сприймав обстановку й умів втілювати найхимерніші задуми, долучив до початкових вимог ще одну.

Повстанці, як ніколи, були задоволені вже тим, що переправилися через річку. Нова ж вимога була така: визнати повсталі села належними до зарічного князівства. Тобто покинувши обжиті спрадавна оселі, повстанці тим самим прохали сусіднього князя прийняти їх до свого підданства.

Та чи ж Мейске забув, що вони — тікачі? Слід було домагатися чогось одного.

Отим-то панич Мейске й утілив задум, що крився за словами: «Не хочуть у замку мене слухати, то вислухають де вище!», сказаними дорогою з підзамча.

Якби підняте ним повстання затяглося, сусідній князь вдався б по допомогу до уряду сьоґуна.

Отож князівська старшина визнала перемогу за повстанцями.

Звісно, сміливий, наче мрія, задум прилучити повсталі села до зарічного князівства або перейти всім разом на його землі не здійснився. Проте селяни добилися скасування подвірного податку і обіцянки «не чинити зла» жодному повстанцю. Селяни, крім загиблих під час переправи, розійшлися по домівках і вийшли на поля. Обіцянка «не чинити зла» стосувалася й виборних: жоден з них не потрапив у в’язницю. А Мейске Камеї, наче передчуваючи, що самурайська старшина затіває проти нього лихе, зник із князівських земель.

Бабуся пояснила це так:

— Панич Мейске вирушив відвідати село, де тривав «вік свободи», як незадовго до того — в нашому, заснованому Руйнівником. Воно нібито було в провінції Санукі. Тоді по всій Японії ще залишалося чимало вільних селищ!

Щоправда, панотець-настоятель, який по смерті бабусі запросив мене подивитися «Легенди про народних героїв з Авадзі», розповідав, ніби панич Мейске, втікши з князівства, знайшов притулок у буддійському храмі на горі Авадзі і деякий час був відлюдником у ньому.

Це не сходилося з бабусиною оповідкою, та я тільки умгукнув: «Он як!», погодившись з такою історією.

Хоч, власне, окрім схожості назв гори Авадзі й нашого селища ніяких підстав не мав...

22

Скінчивши невдовзі відлюдницькі подвиги, Мейске Камеї потай повернувся до лісової долини.

Малим я не розумів до пуття, як це йому вдалося, але згодом збагнув, що панич Мейске позичив гроші під заклад землі. А підготувала позику його мати, скориставшись зв’язками. Схоже, їх не обходила поширена думка односельців, що земля предків — найбільше багатство.

Роздобувши отак гроші, панич Мейске знову покинув князівство й вирушив до Кіото.

За недовге подвижництво він дошукався, що храм у Санукі має зв’язок з кимось із регентського чи радницького роду в Кіото. З цим можновладцем панич Мейске й запізнався, пожертвувавши гроші на його справи. А по цьому став розпускати дивні чутки, яких і слід було сподіватися від Спритника.

Він твердив ось що.

Селище в лісовій долині довго мало свободу й незалежність від тамтешнього князівства не просто так. Воно походить від маєтка імператорської родини, заснованого наприкінці доби Хейан. Коли ж політична міць імператорського двору занепала, селище зберігало вірність давній традиції, перетворившись на криївку. Нині ж, коли влада імператора зміцніла знову, на наше селище не мають ніяких прав ні місцевий князь, ані сьоґунова ставка. Через нового знайомця-вельможу панич Мейске сподівався дістати від Сина Неба рескрипт, який би це підтверджував.

Навряд чи Мейске сподівався, що його химерну вимогу сприймуть усерйоз. Але цей задум безпосередньо стосувався його слів на зворотній дорозі з підзамча:

— Не хочуть у замку мене слухати, то вислухають де вище!

Втім, у його діях вбачалася певна (притаманна Спритникові) непослідовність.

Він надіслав до щойно залишеного князівства чолобитну під назвою «Викриття».

«Чому, попри обіцянку не чинити зла жодному з повстанців, я зазнаю гонінь? Несила терпіти, як розпускають на підзамчі брехливий поговір, ніби під час повстання я привласнив гроші й на них нині розкошую собі в Кіото.

За що, вельможна старшино, терплю я від вас таку кривду? Вашими зусиллями потамовано було повстання, але хіба і я не доклав до цього рук?..»

Але найяскравіше панич Мейске виявив себе як Спритник у наступному по перебуванні в Кіото вчинку, що за моїх часів, як я вже розповідав, перетворився на улюблену дитячу гру. Щоб показати, ніби він підвладний безпосередньо вельможі, а отже, недосяжний для князя, Мейске врочисто вступив до призамкового міста під духовий оркестр із власних служників, убраних в похідні накидки з хризантемою, гербом імператорського дому, облямованою кольором хакі.

Гаслу, яке під час гри в «похід панича Мейске», в шоломах із сонячним колом, ми вигукували з друзями, скидаючи руки до ясного неба, ніби підкидали м’яча, навчила мене бабуся:

— Чоловік — чарівне дерево Удон, що заквітає раз на три тисячі років!

23

Потрапивши до замкової в’язниці, панич Мейске казав дивні речі.

Погрожував, що така неповага до нього, васала кіотоського можновладця, не минеться князівству, коли воно запрагне приєднатися до прибічників імператора.

Приблизно тоді ж, як Мейске помер, з Кіото надійшов, усім на диво, таємний наказ про набір до надзвичайної варти. Щоб виявити свою відвагу, князівські урядовці відповіли, що можуть виставити шістдесят чоловік.

Отож, можновладець можновладцем, а хід подій у князівстві Мейске таки передбачив.

Певності в собі йому не бракувало. Спершу у в’язниці він поглядав на всіх спогорда.

Справді, у замковому казематі до нього ставилися не як до простого злочинця. Коли на побачення приходила сільська старшина, панич Мейске нестримно вихвалявся своєю хоробрістю. Тепер, мовляв, коли пана Харасіму змусили до харакірі, нема кому взяти до рук стерно, щоб скерувати князівство до нової доби. Ось повернеться з Едо наш вельможний пан, одразу ж запросить його, Мейске, перед свої очі.

А старійшинам, що мусили слухати його бридню, кортіло йому затулити рота.

Певно тому, а чи й просто після цього, побачення заборонили. Вісті від Мейске доходили тепер тільки через його листи до матері.

В листах, що їх вона викупала один по одному в тюремників, Мейске був навдивовижу (хоч різкі зміни для нього не були дивиною) песимістичний.

— Його вельможність не повертається. Серед самурайської старшини немає жодного, хто б дорівнявся розумом до будь-кого зі «школи спадкоємців», не кажучи вже про пана Ріске Харасіму. Я й сам не знаю, чи вийду з в’язниці. Тим часом світ не стоїть на місці, а наше князівство дедалі більше відстає. Нічого не вдієш, шкода тільки довколишніх селян, бо і їх не мине лиха година!

Переказавши, як оцінював стан речей панич Мейске, бабуся наче виспівувала його заклик:

— Як тебе побито, битві кінець! Кого побито, той мусить все згубити. Тож треба першому бити, поки тебе не побито!

Так панич Мейске переказував сільській старшині, що час повикопувати біля окрайки лісу рушниці, довести їх до пуття, озброїти молодь і рушити до підзамча — йому на порятунок.

24

Мейске Камеї надіслав не один такий лист.

Бойовий загін молоді з лісової долини не розпустили, хоч «вік свободи» скінчився: хлопці вибиралися разом на роботу, чи то до лісу, чи то до «великої загати».

Досить було викопати біля окрайки лісу рушниці та мечі, щоб загін знову перетворився на бойовий.

Але на заклики Мейске нічого подібного не сталося. І ось чому.

Його мати читала чергового листа на самоті й ховала в надійне місце, щоб ніхто не знайшов. А юнакам нічого не переказувала.

Почувши таке від бабусі, я аж занімів під подиву. Як, замість викопати зброю, роздати парубкам та обложити замок, мати панича Мейске навіть не показувала нікому листи! В мене душа боліла з розчарування.

Через рік після того, як не стало бабусі, а потім і батька, Японія капітулювала на Тихому океані, армію розпустили, а мені ще хтозна-скільки ночей снилося, як наш бойовий загін викопує біля окрайки лісу рушниці й мечі й самотужки йде на ворога.

...Мати панича Мейске, що не давала ходу листам, відчувала: жити йому недовго. Спершу вона лише побивалася в своїй хаті в долині, та потім, поміркувавши, рушила на підзамче. Довго ходила вона по знайомих, поки їй допомогли побачитися з сином.

А той ніби зовсім не журився; хоч і охляв, та не занепав духом, робив до матері виразні знаки. При наглядачу він не міг сказати відверто, але можна було зрозуміти: він хотів знати, коли ж надійде бойовий загін із селища.

Мати не крила погляду, але сумовито мовчала. І тут він підбадьорив її такими словами (я навіть малим відчув їхню незвичайність, проте мені вкрай хотілося, щоб так і було насправді):

— Гаразд, гаразд, нехай навіть мене вб’ють, та невдовзі я відроджуся!

Минуло кілька днів, і панич Мейске помер у в’язниці.

А через рік його мати, як він і передбачав, народила хлопчика. Ще через шість років цей хлопчик — може, й справді втіленець Мейске — відіграв неабияку роль у повстанні проти «кривавого податку».

25

Повстання проти запровадженого новим урядом закону про військову повинність охопило всю Японію. Багато хто розповідає, ніби до повстання спричинився вираз «військова повинність», переданий ієрогліфами «кров» і «податок» в указі першого міністра. Це зрозуміли буквально: мовляв, податок братимуть кров’ю з живих людей.

І в нашому краї переказ твердить, що гнів повстанських загонів спалахнув з новою силою, коли рознеслися слова Малюка, якого привела до них мати:

— То, значить, нові урядовці, як оті заморські дияволи-іноземці, й собі бажають жлуктити людську кров з кришталевих чарок!

Я вже розповідав, як після перемоги повстання Малюк полинув до панича Мейске, чия душа тихо збувала час між корінням дерев, щоб «наговоритися досхочу», а мати повернулася з повстанцями до селища, вже без нього.

Хотів би доповнити ту розповідь дечим, про що бабуся оповідала з неабияким піднесенням, доточуючи бачене й чуте замолоду.

Переказ твердить, що коли сільські старости — ватажки повстанців — потрапляли в скруту, Малюк виряджав свій дух до лісу на пораду до духа панича Мейске. Задум його матері, на який після повстання пристало все селище, був такий мудрований, наче і його переказав через Малюка сам Мейске.

— І справді, — казала бабуся, — мати панича Мейске з роками дедалі більше шкодувала, що не сама додумалася до цього.

Гадаю, ця жінка, не простого розуму, зметикувала, що найпевніше втілити той задум, коли він ітиме ніби від духа панича Мейске, що перебував між корінням дерев у лісі на узвишші.

А запропонувала вона таке.

У заснованому Руйнівником і його юними супутниками селищі в лісовій долині упродовж довгих років «віку свободи» панували лад та добробут. Воно не платило податків ні сьоґуну, ні князеві й не потребувало їхнього захисту. Після «віку свободи» нас обклав податками князь, тепер вимагає податків новий уряд. А чи ми бачили якесь добро від князя чи від уряду? Новий уряд бере податок із кожного, бо кожен значиться в подвірній книзі.

На щастя, під час повстання проти військової повинності подвірні книги спалили. Тож тепер слід записувати в подвірну книгу лише одного з двох. З двох новонароджених також записувати лише одного.

Яка дивовижна, сказати б, революційна, думка! Селяни схвалили пропозицію матері Мейске й довго так і робили. Вже в ліцеї я дізнався, що повстання проти «кривавого податку» було спрямоване не тільки проти військової повинності, а й проти щойно запроваджених обов’язкової освіти й нового поземельного податку.

Тим швидше пристали селяни на хитрість матері панича Мейске з подвірною книгою.

26

Її винахід, коли до подвірної книги заносили лише одного з двох мешканців селища, напрочуд влучно прозваний «подвійною бухгалтерією з подвірною книгою», без довгих зволікань запровадили в життя, хоч сільська старшина сприйняла його спершу мало не як жарт.

Після перемоги повстання, коли столичного урядовця довели до самогубства, руки свербіли утнути новому урядові ще якусь капость. Та й усі добрим словом згадували «вік свободи», коли лісова долина, наче незалежна держава, не корилася жодній владі. Сільську старшину, гадаю, тішило те, що бодай половина односельців, уникнувши реєстрів нового уряду, зможе повернутися у «вік свободи».

Наслідок не забарився.

З селища набрали вдвічі менше, ніж малося б, рекрутів на японо-китайську і японо-російську війни. Звісно, кожен розумів, що слід тримати в таємниці, скільки народжується дітей, аби їх не реєструвати.

Отак і велося, поки мати панича Мейске на схилі віку не стала поводитися дивно.

Я мав пояснити все так докладно, щоб уникнути химерного стрибка в часі: щойно мати Мейске Камеї в розквіті сил бере участь у повстанні разом з Малюком, і раптом я розповідаю про неї, як про стару, та ще й трохи схибнуту...

В останні роки життя бабуся утвердилася в думці, ніби вона сама прямо пов’язана з «віком свободи», на знак чого покинула користуватися європейським літозчисленням. Вона так вихваляла мудрість Руйнівника, закладену в стародавньому календарі, що мені він почав ввижатися мало не винятковим надбанням нашої долини.

Так от, у рік собаки за її старим відривним календарем, тобто 1910 року, на початку літа, у поведінці матері панича Мейске, вже досить літньої, почали виявлятися досить дивні ознаки, не притаманні іншим старим.

— Її мучив душевний біль, — казала бабуся.

А я, пам’ятаю, зрозумів це так, ніби вона була душевнохвора. Бабусині слова викликали в мене здивування — й водночас збентеження. Що не день, «душевний біль» матері панича Мейске сильнішав.

Але найтяжчих мук вона зазнала наступного року, у рік свині.

Тепер я знаю, що в рік собаки були проведені арешти за «процесом про велику зраду», а наступного року було страчено Сюся Котоку й ще одинадцятьох підсудних.

«Процес про велику зраду» й був причиною «душевного болю» старої жінки.

27

Було б перебільшенням казати, що односельці, які досить давно бачили пригніченість матері панича Мейске, безпосередньо пов’язували її душевний біль з «процесом про велику зраду». Дізналися про це (на початку — лише кілька старійшин), коли вона спробувала надіслати телеграму з поштового відділення в долині.

Довгу ту телеграму було адресовано Його Величності імператорові Великої Японської імперії.

— Зміст телеграми, якщо вилучити все зайве з точки зору здорового глузду, — розповідала бабуся із щирим співчуттям до матері панича Мейске, — зводився до глибокого занепокоєння з приводу страти дванадцяти чоловік з Сюсуєм Котоку на чолі.

Вже студентом я дізнався, що тоді телеграми протесту надходили до посольств Японії від соціалістів з найрізніших країн.

І мені спало на думку ось що.

Мабуть мати панича Мейске, маючи селище в лісовій долині за суверенну країну — хоч і не цілковито, як у «вік свободи», але бодай наполовину, завдяки «подвійній бухгалтерії з подвірною книгою» — дійшла висновку, що й собі мусить надіслати телеграму протесту...

Проте молодий поштмейстер, її далекий родич, визнав за краще не передавати телеграми. Мати панича Мейске, жінка лагідної вдачі, попри «душевний біль» не стала дорікати йому, коли він перепрошуючись, пояснив, що не може відіслати таку телеграму.

Спокійно вийшла вона з відділення й повернулася до власної оселі на околиці долини.

Але наступного ранку вирядилася на окрайку лісу до печер копати глину.

Виліпивши ляльку, що мала зображати Суґу Канно, єдину жінку — жертву «процесу про велику зраду», занесла її на прискалок під тополею.

Бабуся розповідала, що глиняна лялька, з метр заввишки, мала на грудях вирізьблений шпателем напис «Вельмишановна Суґа Канно».

Поштмейстер, який після випадку з телеграмою наглядав за матір’ю панича Мейске, помітив, як вона виставила на східному боці «приступки з десять мат» глиняну ляльку. Розтрощивши ту ляльку, він відпровадив родичку в долину. На той час у селищі й на «висілку» вже в багатьох домівках трохи нижче за домашній божник, десь у темному місці, були й божники панича Мейске.

Переказ твердить, ніби його матір встановила поряд із зображенням самого Мейске дванадцять власноруч виліплених глиняних фігурок. Вже з цього видно, яким глибоким співчуттям пройнялася вона до дванадцяти жертв «процесу про велику зраду».

Втім, невдовзі вона почала виявляти ознаки прямо протилежного ставлення до цієї справи.

У селищі й на «висілку» мали звичку вечорами, як не було дощу, сходитися купками при дорозі погомоніти.

Несподівано до кола встромлялася сива голова матері панича Мейске; на диво гучним для такого непоказного тіла голосом вона бідкалася:

— Який жах! Який жах! Лихо нам, лихо! Як могли знайтися серед нас такі!

28

На той час бабуся була однією з сільських молодиць, у неї вже народилася донька — моя мати. Зміст слів матері панича Мейске, хоч і у вкрай стислому вигляді, бабуся знала вже тоді. Адже молодий начальник поштового відділення, який наглядав за дивними вчинками старої жінки, починаючи від телеграми на ім’я Його Величності імператора Великої Японської імперії, і намагався якось полегшити її «душевний біль», доводився бабусі не ким іншим, як чоловіком.

Не раз траплялося, що він приводив матір панича Мейске до власної оселі, коли вона втручалася зі своїми побиваннями та бідканнями до вечірніх балачок при дорозі.

Поштмейстер і мати панича Мейске провадили поважні розмови, а моя бабуся, всадовивши на коліна донечку (тобто мою матір, молодшу на сімдесят років, ніж тепер), мовчки слухала їх, розворушуючи час від часу жар в ірорі.

Сівши біля вогню, старенька виливала свій неспокій, а поштмейстер намагався її втішати. Не минаючи найменшої дрібниці, вони обговорювали зв’язок поміж «подвійною бухгалтерією з подвірною книгою» і «процесом про велику зраду».

Тож бабуся, хоч молода й не досвідчена в громадських справах, все добре розуміла.

— Який жах, який жах! Лихо нам, лихо! Як могли знайтися серед нас такі! Людей з князівства Тоса стратили за зраду, а тепер чи ж не наша черга? Усіх, усіх, і в селищі, і на «висілку»! Нащо ми зробили це з подвірною книгою! Страшна помилка, лихо, яке не мине ні дітей, ні онуків! Ніхто не врятується від страти! А вони, пане поштмейстере, спокійно собі їдять, п’ють і горя не знають! Жити в цьому краї — це вже зрада проти його вельможності головнокомандуючого. Як вони не бояться?!

— Та заспокойтеся ж, шановна пані! Розумію, вам болить душа, але ж цим справі не зарадиш! Годі вже лякати людей лементом, коли вони сходяться надвечір погомоніти. На вас ніхто не сердиться, бо знають, яке чуле серце в матері панича Мейске. Вам, скорше, всі співчувають. Навіщо ж ви робите з себе посміховисько, лементуєте з червоними від досади очима, коли такі ґречні й поважні люди розмовляють між собою! Треба заспокоїтися, дати спочинок і тілу, і душі.

Ви ж, шановна пані, так довго жили на самоті, що люди почали вас забувати. Тож ніхто й далі не матиме вам нічого за зле, якщо ви поводитиметеся тихо. Навіщо так ятрити собі серце? Чи варто аж так побиватися через вигадку, нібито слідом за жертвами «процесу про велику зраду» можуть скарати на горло й тутешніх селян?

Адже то справа далека, геть з-поза лісу!

29

У нашій оселі в долині в темному закутку коло божника також був свій Мейске в заґратованій дерев’яній шкатулці. Поруч із розфарбованим глиняним паничем Мейске, в якого на голові можна було розгледіти рубець від меча, була ще менша глиняна подобизна жінки.

Його матері.

— Не знаю, який був із себе панич Мейске, дух темряви в оселі, але його мати достеменно така, якою я її пам’ятаю замолоду, коли вона була ще в розповні сил, — казала бабуся, ставлячи за ґрати свічечку на паничеві роковини.

Та свічку Мейске ставили не тільки на його роковини, але й з інших, незрозумілих дітям нагод.

Для цього брали старовинні свічки з рослинного воску, якого вже віддавна в нас не топили. Не до богів на світлому божнику, а до духа темряви зверталися з молитвою в скрутну хвилину, під кінець війни, коли лихо чигало на лісову долину, бо через осінні дощі річка раз-по-раз виходила з берегів.

А велика свічка, що мерехтіла, потріскуючи, над головою, збуджувала тоді в душі непевний острах.

Потім я полишив лісову долину, жив у Токіо, одружився, в мене народився первісток. Голову немовляти спотворювала велика пухлина, яку необхідно було видалити, інакше б воно не вижило.

Поки рана на голівці мого сина загоювалася після операції, у материній оселі в долині не погасала свічка перед паничем Мейске.

Про це розповіла мені по телефону сестра, що й доти мешкала в селищі. І додала, що мати сидить, наче в тужній задумі, перед духом темряви й лише ледь всміхається щоразу, як підводиться поставити нову свічку.

— Похмуре видовище, нічого не скажеш, — пожартував я. Проте сестра серйозно спростувала:

— Навпаки, величне!