Нашим читачам відома з перекладів частка ранньої творчості
Ое, ілюстративної щодо декларованого автором відходу від традицій японського
мовного естетизму та відстороненості від політики. Є переклади й творів зрілого
періоду, настання якого дослідники прив’язують до переосмислення письменником життя
й творчості на основі власного досвіду – народження й виховання дитини з
уродженою вадою мозку. Егобелетристику, здавалося б, традиційну для японців,
гротескний реалізм Ое виводить далеко за питомі для неї до цього межі
відображення повсякденності, розвиває в просторово-часовій
багатовимірності. Цікавих відсилаю як до самих романів («Особистий досвід», «Футбол
1860 року», «Записки пінчранера» «Вода аж по душу мене обгорнула» [в українському
перекладі назву з невідомих мені причин скальковано з російського перекладу,
«Обійняли мене води до душі моєї»], «Ігри сучасників», «Історія М+Т та лісового
дива» тощо), так і до їх аналізу в перед- і післямовах. Але подальші твори
цього періоду, як і пізнього, вже по отриманні Нобелівської премії, й досі
доступні в оригіналах (або в перекладах французькою, англійською чи німецькою;
російською перекладено розділ з «Прокидайся, нова людино!» і роман «Луна
небес» [останній, судячи з назви, — з англійського перекладу «An Echo of Heaven», бо
в оригіналі роман зветься «Рідня на все життя»]).
Почну з того, що самого експериментування Ое з
японською мовою, мабуть, вистачило б, щоб привернути увагу прискіпливих
цінителів красного письменства. Для тих, хто звик до мови інших відомих у нас
японців (де в українських перекладах спільного для всіх чи не більше, ніж особливого
для кожного), читання спершу вимагає розумового зусилля — наче по тривалому
знайомстві з класичною музикою починаєш слухати джаз. Втім, натреновані на
напластуваннях Толстого чи пасажах Фолкнера читачі сприймуть багатоходові
побудови, можливо, навіть краще, ніж співвітчизники письменника.
Далі. Активні читачі знають, що літературні твори дають переживання
й почуття, не доступні з особистого досвіду, але ми засвоюємо їх як
частку цього досвіду. Мало хто здатен навіть осмислити, а ще меншою мірою
— підсумувати вголос, що це за частка та
як вона впливає на світосприйняття (рефлексії не вчать у школі). Але тепер
можна бодай дізнатися, як це робить Кендзабуро Ое, подивитися на власний і
навколишній світ літературного героя (знов-таки автобіографічного) крізь призму
прочитаного («Слухачки дощового дерева», «Прокидайся, нова людино!»,
«Листи до відрадних років»...) і спробувати все ж відрефлексувати власний
читацький досвід — то більше, коли в цьому досвіді не бракує Малколма Лаурі чи
Фленері О'Конор (чи, бодай, Данте, Дікенса та Блейка).
Знавці інформатики, мабуть, визначили б романи Кендзабуро
Ое як гіпертекст, аматори фантастики згадали б «зону» з роману братів
Стругацьких. Призначення людини, роздвоєність самосприйняття, стосунки батько —
син, віра й релігія, зцілення і спасіння в сучасному світі, суспільна криза та
особиста свобода — здавалося б, одвічні питання, які не поминув увагою жоден з
серйозних письменників. Але тут вони зчеплені, розкриваються навзаєм, мігрують
з роману в роман, розвертаються різними гранями. Персонажі кочують,
постають під різними іменами, часом змінюючись до невпізнання, навколишній
справжній світ деформується чи, навпаки, постає на тлі фантастичного. То вже
не джаз, то поліфонія японської храмової музики ґаґаку з її — для нас —
екзотичними інструментами, важкозрозумілою гармонією, химерними ритмами. Це поєднання
реального й фантастичного світу в літературному полі заради пошуку розв’язків
вічних задач і відзначив у 1994 році Нобелівський комітет.
Я колись писав, і досі так гадаю, що проза Ое ближча
нашим читачам, ніж, скажімо, американцям чи німцям. Можливо, через роздвоєність
світосприйняття, якій письменник присвятив чималу частку нобелівської лекції, — адже ми й самі не можемо втямити, де наше місце в світі. Можливо, через відчуття
власної марґінальності, але без найменшого натяку на меншовартість — у романах Ое
легенди занедбаного селища протиставляються міфології центру. Можливо, через
болюче шукання шляхів до спасіння себе й світу й замість відкриття власних — сповзання
на глухі стежки, настійно пропоновані «провідниками»…
Досліди, на радість читачів і цінителів, були розлогі. На
початку 90-х автор написав фантастичну дилогію-антиутопію «Вежі зцілення» та
«Планета веж зцілення», яка користується куди більшим успіхом, аніж свого часу «Чарівна
планета» Місіми (з представників дзюн-бунґаку, «високої літератури», до
фантастичної методи звертався систематично хіба що Кобо Абе). 2003 року видано
«Діти двохсотріччя» – єдиний поки що твір у жанрі казкової фантастики. 2007 –
«Вітер повіяв і вбив мою Аннабель Лі», як каже сам автор, єдиний з його творів,
де головний герой — жінка, а закінчення — щасливе. 2009 року вийшла друком «Смерть од води»
— до гіпер-роману, розпочатого сорок років тому, додано чергову частину.
Уперше Кендзабуро Ое проголосив, що не писатиме більше
романів, незадовго до нагородження нобелівською премією, коли закінчував останню
частину трилогії «Зелене дерево в вогні» — але 1999 року вийшов друком
«Переверт», а 2000 — «Відмінча́». Вдруге — ще через десять років, по тому, як з’явилася
«Прощавай, книго!», завершальна частина трилогії про Коґіто. І знову не
втримався. 2009 року, коли вийшов друком роман «Смерть од води», заявив, що до сімдесяти п’яти
мусив як письменник сказати все, на що спромігся (йому тоді минуло 74), а тепер
може спокійно помирати. Та в 2012 році написав цикл оповідань «У пізньому стилі», що перегукується з «Листами до відрадних років»...
Дві речі, на які я дуже хотів би сподіватися: що
Кендзабуро Ое писатиме ще; що мої співвітчизники колись таки прочитають в
перекладах рідною мовою — й не самі хрестоматійні твори, писані півсторіччя
тому й давно відомі в перекладах російською чи англійською, а, як на мене, найцікавіші, створені в наш час. От тільки, щоб провести нас
химерним світом його романів, конче потрібен сталкер...
Червень 2014 р.
Червень 2014 р.
