ІСТОРІЯ М+Т І ЛІСОВОГО ДИВА. Розділ 2. Нелюда. «Рух за повернення до давнини»

Розділ 2. НЕЛЮДА. «РУХ ЗА ПОВЕРНЕННЯ ДО ДАВНИНИ»

1

Я вже переказав дві різні легенди: одну про загибель, іншу — про виправу «на той бік» Руйнівника.

Щоб далі відтворювати легенди й історію свого селища, я мушу долучити ще й третю, інакше воно не триматиметься купи.

Нічого дивного, як на мене. Ще слухаючи бабусині розповіді, я впевнився: скільки б не було всіляких переказів про ті ж самі події, вибрати єдино вірний і відкинути решту неможливо.

Може, найкраще, що я виніс із бабусиних розповідей, якраз і була здатність вільно й природно сприймати одночасно різні видозміни тієї самої розповіді.

Велетка на ім’я Нелюда — важлива постать оповідей про «рух за повернення до давнини», започаткований молоддю, і відмінний від уже описаного перехід «на той бік» старих Будівничих — приятелів Руйнівника за часів гультяйського життя в призамковому місті та поневірянь у пошуках благодатної обітованої землі.

Важливе в оповідях і те, що в часи задуманих і впроваджених Нелюдою та її спільниками реформ і спільної праці всі Будівничі були ще при доброму здоров’ї, а Руйнівник давно пішов «на той бік» і, як вірили в селищі, лише дух його перебував десь у гірській хащі, в корінні дерев. Разом із Руйнівником упокоїлася Орударка.

Тож коли в долині почала діяти Нелюда — жінка дивовижних здібностей, у селищі не лишалося нікого, хто міг би, принаймні самотужки, ставити їй чоло.

Коротше кажучи, «рух за повернення до давнини» — це перебудова з метою викорінити збочення та викривлення, яких потроху нагромадилось у житті селища й «висілка» від часу мирного землеробського життя.

У це всім серцем вірив «молодий люд», що стояв на чолі сільської громади.

Нелюда, яка на початку з-поза спин «молодого люду» скеровувала рух, а потім, вже не криючись, впроваджувала власні реформи, навряд чи була аж така простодушна, як молодь, але також, принаймні в загальних рисах, вірила в це. Конкретний зміст «руху за повернення до давнини» полягав у відновленні трибу життя, коли люди ще тільки освоювались у лісовій гущавині, бо за довгий час виникли численні викривлення його та збочення. От тільки коли рух сягнув крайнощів і став загрожувати самому життю людей, Нелюду, його натхненницю, було позбавлено влади.

З особливим почуттям безмежного суму слухав я розповіді бабусі, як у найгарячіший час досить тривалого «руху за повернення до давнини», коли «молодий люд» ревно впроваджував всілякі реформи, помирали, відходили один по одному «на той бік», виснажені щоденною гуртовою працею, проте непробивні, похмурі Будівничі.

2

За «руху за повернення до давнини» всі працездатні мешканці селища від зорі до зорі трудилися або в полі, або при дорогах чи зрошувальних спорудах. За наказом Нелюди та молодиків, усіх було розбито на бригади. Будівничих, більш ніж столітніх дідів, звели в одну. Згідно з планом керівництва, бригаді Будівничих призначили роботу, яка свідчила: на них, навіть усіх разом, не покладають великих сподівань. На мій сумнів (я ж бо пам’ятав, що Будівничі, як і Руйнівник, «звелетіли», тож мусили дорівнювати йому силою) бабуся спокійно пояснила:

— По ста роках навіть «звелетіле» тіло починає всихати, отож людина, хоч і вкрай висока, стає охляла й немічна. Як то було жахливо, коли виморених довгими роками старців звели докупи й змусили працювати!

А рідні не могли не те що взяти на себе частку їхньої роботи, а й поглянути в їхній бік співчутливо; боялися, бо на них вовками зиркав «молодий люд», мовляв, це суперечить самому духові «руху за повернення до давнини»!

У бригаді старих почали поширюватися химерні дрімки. Звісно, кожен снив окремо, але в розмовах виявилося, що сни мають багато спільного. Старі Будівничі квапилися переказати один одному сон, точніше, цілу низку поєднаних снів.

А може, вони з таким запалом їх переказували, бо більше не мали про що говорити! Та й сни повнилися таким живим відчуттям дійсності, що старі бентежились. І як не обговорити відразу химерні видива з друзями, можна було подумати, ніби саме нинішнє життя в лісовій глушині, що по довгих роках дійшло схилу, — то сон.

Адже всі старі бачили уві сні власне життя — але інше, не таке, як було насправді.

За умовами «руху за повернення до давнини», старі, як і молоді й літні, мусили працювати надворі. Знесилені діди під час обідньої перерви забивалися десь у затінок і дрімали. А коли їх розбуркували криками молодики-орудники, за ту одробину часу, поки ставали до роботи, старі встигали переповісти один одному щойно бачене.

Кожному снилося, ніби він, хоч замолоду й гульвіса, схаменувся завчасно, поки його не вислали на кораблі, постатечнішав і, вже оддавна на спочинку, жив у призамковому місті тихо й сумирно.

Картини цього безжурного життя пропливали перед ними під час короткої денної дрімоти. Здавалося, наче справжнє життя день по дню спливає на підзамчі, а оця гуртова праця в лісовій долині по ста з гаком роках життя, навпаки, лише марення.

Беручися знову до роботи, старі буркотливо, мов дітлахи, яких скартали ні за що, переказували один одному:

— Що ж це за сон! Невже я схожий на старого телепня, який змарнував вік на підзамчі, де народився й виріс, без ніяких пригод, що й згадати нема чого? Чого це мені таке приверзлося? Чи ж такий старий йолоп поплив би з Руйнівником до обітованого краю? Ми ж так прагнули подвигів! Чому ж мені тепер таке ввижається, щойно заплющу очі? Невже наше нинішнє життя — тільки химерний, неправдешній сон?!

3

Тим часом Будівничі, як то старі, змарніли від щоденного перетруду й уже не могли працювати, як раніше. Вони навіть не мали сили на перерву забитися десь у затінок, а падали, де стояли, й засинали. Коли ж їх піднімали до праці, відчували: уві сні лишилася частка не тільки душі, а й тіла. Вже не тільки кревним, а й чужому несила було дивитися, як, понуривши голови, діди воловодилися коло своєї роботи.

Щоправда, до орудників належали лише ті молодики, які воліли знати тільки поступ «руху». Але, пам’ятаючи, що над ними стояла справжня ватагова — Нелюда, літня досвідчена жінка, мимоволі дивуєшся: чому столітніх з лишком старих Будівничих ніяк не звільняли від непосильної праці.

А може, й самі орудники сушили собі голову, що вдіяти з бригадою Будівничих?

Але заповзявшися відтворити часи заснування селища, коли кожен мешканець лісової долини був безправний і голий як бубон (і справді, на розчистці землі під оранку орудували, мов чорти та грішниці на картинах пекла, в самих фундосі й косімакі), встановивши відразу рівну для всіх працю, «рух за повернення до давнини» вже не робив винятку. Якщо ж навіть «молодий люд» мав задосить досвіду й був ладен якось пом’якшити свої умови, все одно, щоб розвивати «рух за повернення до давнини», лишалося тільки чимдуж натискати на байдужу громаду.

Бо інакше один по одному з’явилися б невдоволені чи відсторонені, й тоді справу годі було б довести до кінця. Проте таке накидання «руху» кінець кінцем призвело до падіння його найпершої заводійки, Нелюди.

А поки, набравши імпету, «рух за повернення до давнини» вже не міг звернути, навіть у визначеному напрямку, а мусив мчати дедалі швидше й швидше...

Тим часом у бригаді знесилених до краю Будівничих почали коїтися дивні речі. Ще недавно Будівничі були зовні дужими велетнями.

А нині їхні змізернілі та згорблені, хоч і височезні, старезні постаті втрачали чіткі обриси, розпливалися, бліднули, наче картинки з чарівного ліхтаря на стіні імли.

Скінчилося їхнє «тоншання» тим, що одного дня вони й зовсім зникли, наче розчинилися в повітрі.

Селяни, які бачили, як їхні кревні, діди чи прадіди, розчиняються в повітрі, покидали свою роботу й ну видивлятися на це; проте, як каже легенда, ніхто особливої скрухи не відчув. Людей лише огорнув нетривкий смуток, як ото буває, коли уві сні постає, а тоді розтає близька людина.

Бабуся казала:

— Будівничі розпливалися в повітрі хто як. Кажуть, родичів найбільше обходило те, як саме розтає саме їхній дід чи прадід.

Одні з Будівничих зникали так, наче поверталися до сну, що його бачили під час денної дрімоти. Зникали, повертаючись дорогою сну до життя, в якому вигадкою здавалася виправа молодих паливод із Руйнівником на чолі до обітованого краю, а правдою — тихе животіння без пригод у призамковому місті. Де здавалося, ніби тривале життя у лісовій долині — лише химерний сон нудного дідугана з підзамча...

Рідні старих, що вигасали отак, потім не мали спокою. А ну ж уся рідня — лише видива з химерного сну старого з призамкового міста, які можуть зникнути будь-якої хвилини?

Але яким чудовим здавався другий спосіб зникнення тим, хто залишався живим!

Старий, тіло якого «витончилося» до краю, втратило певність обрисів, який віддавна не відчував ніяких бажань і прагнень, перш ніж остаточно розтанути в повітрі, повертався до лісу на узвишші, і його очі займалися всеохопним жаданням.

Змарніле тіло на мить спалахувало, наче вогонь, перед тим як згаснути, а тоді щезало.

— Тут уже ніхто не сумнівався, що цей Будівничий таки пішов «на той бік», до Руйнівника, — майже благоговійно казала бабуся.

4

Ліцеїстом я часто намагався, в міру знань, знайти соціологічне пояснення пригадуваних бабусиних оповідей, і мені спало на думку таке.

Навіщо Нелюді й «молодому люду» знадобилося порушувати тільки-но досягнуте супокійне життя лісової долини?

Земля перестала родити? Так. То що ж, сила не повернулася до ланів, коли ночами на пагорбі Покари за гріхи нагі юнаки видиралися на величезне біле тіло Нелюди, а потім зісковзували з нього?..

Скоріше всього, далекоглядні, проникливі очі Нелюди розгледіли паростки іншої небезпеки, яка загрожувала дощенту порунтати суспільний лад селища. Так міркував я тоді.

Чи не почали раптом мешканці селища, заснованого в лісовій долині понад сто років тому й відособленого від довколишнього світу, немов єдина в цілому всесвіті залюднена планета, відчувати власну самотність? Чи не з’явилися серед них такі, кому закортіло втекти кудись у менш відлюдне місце? А щоб притлумити це бажання, чи ж не потрібен був рух, який повернув би душі до трибу життя в часи заснування селища?

Отак я міркував.

Я пам’ятав історію родини, що насмілилася втекти до пущі під час дивних подій, які передували «рухові за повернення до давнини».

Їх охопили відчуття неможливості звікувати тут, у лісовій глушині, відраза до такого одноманітного життя.

5

Дивною подією, яка передувала «рухові за повернення до давнини», було «шалене ревище», що охопило лісову долину.

Було це так.

Від заснування селища минули довгі роки. Руйнівника давно не було в долині, але його поплічники в творенні нового світу, Будівничі, й досі жили серед численної рідні. Їхні діти, онуки, правнуки тіснилися в долинному селищі й на «висілку». Одного дня всі, від столітніх з лишком дідів до немовлят, які ще й ходити не вміли, почули чудернацький звук, наче ото загуло у вухах. Дорослі спершу не зважали на це, гадаючи, що то просто стугонить кров у жилах. Але спершу один, потім другий почали скаржитися на вуха і кінець кінцем усі зрозуміли, що гугіт, чутний уже кілька днів — не вада організму, а справжній звук, який долинає з лісу й не вщухає й на мить ні вдень, ні вночі.

Коли це з’ясувалося, почали думати, що він і далі не вщухатиме.

Звикнути до нього не вдавалося, бо перегуд потроху, але невпинно дужчав. Ніби селище, збудоване сто років тому, щільно вкрила запона невпинного реву, ніби самих людей огортала та запона.

Коли я полишив рідне селище й у Токіо вступив до університету, на медогляді мені перевіряли слух. У дерев’яній комірчині, схожій на ятку, мене всадовили серед перфорованих звуконепроникних плит. З масивного навушника через рівні інтервали лунав звук, наче пирхали металеві бульбашки. Поки я чув його, треба було тиснути пальцем на вимикач, а щойно звук зникав — відпускати.

Та коли в навушнику запищало, мені здалося, ніби я чую звук хтозна-скільки, коли ж звук замовк, мені ще довго пищало у вусі через рівні проміжки часу. Коли медсестра нагримала на мене й примусила повторити все спочатку, мені сяйнуло, що під час «шаленого ревища» у глушині острова Сікоку, звідки я щойно прибув, людям і справді здавалося, ніби вони чують гугіт хтозна-як давно.

6

Гугіт, як уже починався, ні на хвильку не вщухав у вухах мешканців долини та «висілка». До того ж день у день він гучнішав.

Ревіт ставав нестерпним, дратував, мучив. Його було чути в кожній оселі, в полі, він оповивав навіть тих, хто вибирався на роботу до лісу, на узвишшя.

Як же почувалися люди під заволокою «шаленого ревища»? Перш за все, для малюків років до семи то наче шелестів вітерець у листі. Звук скорше розважав дітей, викликаючи невинний сміх. Те, що невгамовне гудіння не заважало малюкам у повсякденному житті, було однією з важливих причин, через які під час «шаленого ревища» перемінилося життя селян.

Проте для дорослих той гугіт, як свідчить сам термін «шалене ревище», був нестерпний.

Він вибивав із колії. Дорослі мусили якось реагувати на нього.

У розпал «шаленого ревища» в долині, здавалося, спекатися від перегуду було так само неможливо, як і від довколишнього повітря, що його він стрясав.

Тож найважливішим питанням стало: як принаймні послабити страждання від того «шаленого ревища» (бо тішило воно хіба що малих дітей), щоб більш-менш спокійно жити далі. Якимось побитом люди наштовхнулися на розв’язок.

Якщо в одному місці невгамовний гугіт доводив аж до корчів, то в іншому так не дошкуляв, ба навіть не дуже заважав. І люди зрозуміли, що кожен мусить шукати собі найбільш підхоже місце, де б він міг знайти порятунок.

7

Якось мені довелося почути, так би мовити, наукове пояснення «шаленого ревища» в нашій лісовій долині.

Давнє переконання щодо цього виклав один із старих, до яких по смерті бабусі я вчащав слухати історію й легенди рідного селища, — згорблений від постійної сидячої роботи бляхар в окулярах у дротяній оправі.

У своїй майстерні, серед відер, лійок, ринв, шматків олова, пляшечок з кислотою, величезних ножиць, біля переносної вугільної пічки, старий скидався на алхіміка. Замолоду, коли він ще мав здорові ноги й поперек, він був мандрівним ремісником.

Під час переправи з Токусіми на острів Авадзі йому довелося бачити великий вир у протоці Наруто. Отут-то, розповідав старий, йому й сяйнуло: «шалене ревище» викликав вир повітря над долиною, зусібіч оточеної лісом.

Якби поглянути згори на потоки повітря над долиною під час «шаленого ревища», вони були б достеменно як великі й малі вири в протоці Наруто...

«Шалене ревище» загалом сприймалося як гучний звук, але в кожному місці над долиною й «висілком» гуло в свій, незалежний від інших, спосіб. Всі звуки сукупно й творили «шалене ревище».

У морі повітря над лісовою долиною там і тут виникали вири — де великі, де малі...

Найбільше вразило його, — вів далі старий бляхар, — що зовсім поруч із великим виром у Наруто водна поверхня спокійна. Так само в долині: досить було пройти понад річкою між схилами гір повз «шийку», що її колись перегороджувала чи то скелина, чи то брили чорної злежалої землі, як звук зникав.

Достеменно, пояснював бляхар, наче нашу долину разом із селищем та «висілком» запхнули в довгасту прямовисну трубу, яка всередині вся гула — де трохи гучніше, де трохи тихше, де вище, а де нижче.

Усюди в долині — в селищі і на «висілку», на полях довкола — ні вдень ні вночі не вщухав той гугіт.

Але невдовзі, як я вже казав, люди запримітили: для кожного подекуди звук просто нестерпний, а в іншому місці майже не дошкуляє.

З цього й почали розпадатися родини, кожна з яких досі жила в одній оселі і гуртом працювала в полі. Серед великої рідні з дорослими дітьми та онуками в своїй хатині дехто залюбки витримував гугіт, а інших він змушував шукати нового притулку деінде.

Добре, хоч діти не потерпали від «шаленого ревища», тож як сім’я розпадалася, вони могли лишатися або з матір’ю, або з батьком.

8

Злам у житті селища, коли через «шалене ревище» люди розходилися з-під однієї стріхи в різні сім’ї, ставали до роботи не на власній ділянці, а на тій, з якої господарів вигнав нестерпний гугіт, бабуся невимушено, наче читала складне слово зі словника, називала «пертурбацією».

Я, хоч і малий, добре розумів, що воно таке, бо сільські дітлахи полюбляли гру, що так називалася. Розбивалися на команди по троє, з кожної трійки двоє були татусем та матусею, а третій — синком чи донькою. «Дорослі» ставали в коло й викидали на пальцях. Потім, на вигук «раз-два, почали!» коло розпадалося: ті, хто виграв, вибирали нову пару (хлопці — дівчат, дівчата — хлопців) із тих, хто програв, утворюючи нові трійки.

Найкраще виходив той, хто виграв право забирати з собою «дітей». По кількох конах перемогу здобувала команда, яка збирала тих «дітей» найбільше.

Я розумів, що означає «пертурбація» чи не краще за всіх, із ким грав. Та коли я думав про це, мене дивувало ось що.

Природно, за «шаленого ревища», від якого потерпали не тільки вуха, а й душі, мешканці долинного селища й «висілка» попереселялися до інших домівок, де не так дошкуляв гугіт. То була вимушена евакуація... У нашому селі, де за час війни додалося мешканців з міста, навіть діти добре розуміли, що значить слово «евакуація».

Але чому ж люди не повернулися до своїх домівок, коли ревіт скінчився? «Пертурбація» змішала оселі, обжиті за сто з лишком років, виплекані поля, ба навіть родини. Чому ж потім не відновився колишній лад?

Звісно, поки тривало «шалене ревище», люди поутворювали в нових для себе оселях нові сім’ї з доти чужими чоловіками й жінками (дітей забирав хтось із батьків), але ж чому потім все так і залишилося незмінним?

«Шалене ревище», гугіт повітря, що вирувало там і тут над долиною.

З певної точки А той, кому там дошкуляв звук, міг утекти до точки Б. І навпаки, той, кому несила всидіти в точці Б, спокійно вкладався спати чи ставав до роботи в точці А.

Чому ж такий стан зберігся й закріпився, коли «шалене ревище» минулося?

Невдовзі я дізнався, як відповісти на ці запитання, що ятрили мою дитячу душу.

9

Ось яку оповідь я почув.

«Шалене ревище», нестерпне для дорослих, лише розважало малюків. А «молодому люду» — підліткам від чотирнадцяти і приблизно до сімнадцяти років — неугавний гугіт не давав спокою: в них руки свербіли щось утнути.

Згадка про ті часи лишалася в нашому селищі й донедавна: коли ми, хлопці такого віку, затівали надто бучну розвагу, старші, щоб угомонити нас, глузливо казали:

«Диви, «шалене ревище» напало».

І бешкет відразу припинявся.

Та за часів справжнього «шаленого ревища» «молодий люд» аж ніяк не вгамовували насмішки старших. Адже більшість дорослих той безперервний гугіт давно знесилив. Ватага хлопців чотирнадцяти-сімнадцяти років з найстаршим на чолі, прихопивши малечу, якій гудіння не дошкуляло, а навіть подобалося, гасала селищем у долині й «висілком». Але не просто гасали: вони квапили тих, хто починав переселятися, навіть допомагали переносити речі.

Коли прокотилася чутка, що і в долині, і на «висілку» великі родини старих Будівничих баряться з «пертурбацією», загін «молодого люду» вручив малюкам бамбукові тички з червоними, жовтими та синіми ганчірками.

І вирушив до їхніх садиб.

Там, як і скрізь, багато хто в родині страждав від гудіння. І кожен знав, що полегшає лише тоді, як вийти з дому та піти, куди поведуть власні вуха, хоча б за кількасот кроків. Але більш ніж столітні подружжя, а з ними й домочадці, чомусь не полишали своїх осель. Чому — «молодому люду» було невтямки. Але без зайвих роздумів ватага, якій передували малюки з розцяцькованими бамбуковими тичками, вдиралася на подвір’я й квапила мешканців переселятись.

Вигнати «молодий люд» було годі. Хоч-не-хоч доводилося кидати домівку й розбрідатися стежками, що помережали долинне селище й «виселок».

А дітлахи махали прапорцями та співали з особливим натхненням, випроваджуючи жіноцтво.

10

Проте лишалося кілька родин, які, попри настирливість «молодого люду», опиралися «пертурбації». Ладні до кінця захищати свій дім, своє поле, які пов’язували їх, численні кревні героїчно терпіли гугіт, що безжалісними голками впивався у вуха. То були справжні родинні узи, справжня стійкість!

Вони відверто чинили опір «молодому люду», захищаючи своє подвір’я, міцно тримаючись за давні наділи. Не визнавати «пертурбації» — то була відчайдушна сміливість.

Як мовить легенда, до кінця протистояли «шаленому ревищу» п’ять родин.

Ще й досі в завулку понад бетонним містком серед долини, не доходячи від зачиненого зараз нічліжного дому до сільської управи, лишився пустир від спаленого за часів «пертурбації» подвір’я. Родина, яка жила тут, до останнього опиралася «пертурбації», аж поки ватага «молодого люду» напала на них і забила до смерті, а хату рознесла дощенту й підпалила.

Я чув, ніби на тому місці й дотепер не наважуються будуватись, нібито через прокляття вбитих, яке тяжіє там. Досить копнути в тому місці порослу травою землю, як назовні з’являється червоно-чорне закіптюжене каміння й великі старовинні цвяхи.

У нерозлучні родини, які не визнавали «пертурбації» та які потім вибили до ноги, входили велети-Будівничі, що їм перевалило за сто років, їхні діти, онуки та правнуки. Гадаю, що з часів заснування селища анітрохи не порушилися і їхні дружні зв’язки.

Як же сталося, що «молодий люд», недоростки щонайбільше сімнадцяти років, занапастив їх та попалив їхні оселі? Чому дорослі не змогли покласти цьому край?

Річ у тім, що «шалене ревище» було не просто фізичним явищем: через нього явив людям свою волю Руйнівник, дух якого жив у корінні дерев у нетрях на верховині.

То був перший план перебудови селища й «висілка» від часу їхнього заснування. І в супроводі малюків з різнобарвними прапорцями на бамбукових тичках «молодий люд» мав повну свободу дій, поки над лісовою долиною лунало «шалене ревище», бо втілював у життя задум Руйнівника.

11

Одна з п’яти родин, які найдужче опиралися «пертурбації» й через це постраждали, наприкінці «шаленого ревища» втекла з селища.

Глава сім’ї, як і личило одному з Будівничих, не міг допустити, щоб селище зазнало навали ззовні. Тому, аби не виказати поселення в лісовій долині, він пішов не вздовж річки повз «шийку», а вирушив із жіноцтвом і малечею навпростець крізь пущу.

Відколи не стало Руйнівника й селяни розподілили між собою його роботу, той старий дбав про сад біля окрайки лісу й очолював збирання їстівних тисових шишок і букових жолудів. Пригадую собі дивні слова, які свого часу так причарували мене в одному з переказів: «тиси й буки не стоять на місці». Коли вибиралися по шишки й жолуді до лісу, виявлялося, що дерева не там, де були минулого року, тож доводилося добряче поблукати. Тому на чолі збирачів мусила стати досвідчена людина...

Старий, так добре знайомий з лісовими нетрями, мав численну рідню. У «звелетілого» подружжя давно поодружувалися діти, онуки й онучки поприводили в дім невісток та зятів, понароджувалися правнуки.

На світанні в хащу вирушило чи не тридцять душ. Щоб перетнути сікокуський гірський кряж, треба взяти праворуч, але вони простували далі й далі, в глиб пралісу. Аж раптом занедужали двоє малюків: гарячка, млість, розболілися животики. Старий вирішив повернутися до Руйнівникового «саду ста трав» по лікарське зілля й, боячись, що хтось загубиться в хащі, повів за собою всю родину.

Та біля забрукованої «дороги мерців» на них зненацька напала ватага «молодого люду». Всіх чоловіків вибили до ноги, не зглянулись і на діда.

Більше не було кому ставити чоло згуртованому «молодому люду», який «пертурбацією» започаткував рух за перебудову громади в лісовій долині й водночас присвоїв жандармські функції.

12

Коли ватага «молодого люду» з засідки напала на втікачів і перебила чоловіків, дружина Будівничого, що сто років тому втекла з «піратського» острова, теж не уникла цієї долі, хоч і шалено боронилась. Решту жінок не стали вбивати, а забрали з собою, бо жінки становили неабияку цінність у відрізаній від світу лісовій долині.

Загін «молодого люду», що впроваджував «пертурбацію», не вдавався до безглуздої жорстокості, бо, як каже легенда, хворих малюків негайно доправили до старого, який по смерті Руйнівника доглядав «сад ста трав» і знався на лікарських зелах.

Що ж стало з захопленими жінками — невістками, доньками — з великої родини Будівничого?

Як усе сільське жіноцтво за «шаленого ревища», вони підшукали оселі, де найменше дошкуляв гугіт, і зажили там з новими чоловіками. Поодинці, без колишніх чоловіків чи батьків вони вже не могли опиратися «молодому люду». Але і в нових сім’ях вони — і літні жінки, і прямодушні молодички — знай твердили, що старий Будівничий — родоначальник їхньої великої родини — ставився до «шаленого ревища» єдино правильно. Вони не крилися з цим, хоч «молодий люд» і домагався з них, що втеча їхня — то хибний крок, який треба спокутувати ревним служінням новому ладу.

Жінки, які марно намагалися втекти, відважно боронилися, кажучи на своє виправдання:

— Наш старий повів через пущу шукати нової землі, бо ні вдень ні вночі не давав жити несамовитий ревіт! Хіба не так само в давнину Руйнівник і його друзі подалися шукати обітованого краю з місцини, непридатної для життя? Хто скаже, що наш дід, який стільки зазнав разом із Руйнівником, не вивів би звідси рідню? А якби відшукали щасливий заможний край, то невже б не гукнули вас?!

Хто це чув, гнівався ще більше: як, ці жінки рівняють свого старого з самим Руйнівником?! Гадаю, в селищі вже ставилися до Руйнівника, дух якого мешкав у лісових нетрях, як до бога.

13

У легендах збереглася блискуча, гідна казки, відповідь жінок з родини Будівничого на дошкульне запитання.

На той час «шалене ревище» минуло, кожна з них стала за дружину комусь із тих, хто вбив їхнього столітнього з лишком родоначальника, братів, чоловіків.

На запитання, як вони так можуть, жінки відказували:

— Але ж ви самі після «пертурбації», коли вам дошкуляв гугіт, живете з іншими чоловіками! Яка ж різниця — коритися людям чи гуготові?!

Це було ще не все.

Далі, переповідаючи сміливі до зухвалості слова, бабуся вживала звичний у нашому селі вираз: «Ось воно як!» Коли герой казки виголошував щось важливе, аби підкреслити винятковість його слів, додавали з притиском: «Ось воно як!», цебто «сказав — як відрізав».

— Лише одна людина схитрувала, не скорилася «шаленому ревищу», що дошкуляло і селищу, і висілку. Та й вона багато кому заподіяла злого за спинами простодушних парубків! Вона винна в смерті столітнього старого! Ця людина перша мала б скоритися «шаленому ревищу», якби його справді наслав дух Руйнівника, а вона... лише затулила затичками вуха! — І сірі, наче торішня трава під сонцем напровесні, бабусині очі грізно спалахували: — Лише затулила затичками вуха. Ось воно як!

«Ця людина», що затулила затичками вуха і в такий дивний спосіб спокійнісінько перечекала «шалене ревище», була жінка, яка стала дружиною зістарілому Руйнівникові, чий дух вселився в коріння дерев у нетрях на узвишші, а під час «руху за повернення до давнини» мала неабияку владу.

То була правителька долинного селища й «висілка», матріарх з химерним ім’ям Нелюда.

14

Далі я хотів би детальніше переказати, що розповідали в селищі про Нелюду й «рух за повернення до давнини», але спершу волів би дещо додати для власної розваги.

А саме, про вушні затички.

За хатою, де я ріс, був невеличкий задній двір. Над ним, наче над своєю цілковитою власністю розкинуло гілля старе дерево. Це дерево, пов’язане з легендами про Нелюду, звалося «дерево вушних затичок». Не те, щоб товсте, досить непоказне, лише щільний шар моху та грубі нарости біля кореня виказували, яке воно старезне та незвичайне. Бабуся пишалася тим деревом. Вже майже прикута до ліжка, вона задивлялася крізь вікно, куди ніколи не зазирало сонце, на тонке до прикрості «дерево вушних затичок». Щоразу, розповідаючи, як Нелюда затуляла вуха, бабуся, хоч це й виглядало трохи театрально, вимагала прочинити вікно на задній двір. Щоб показати: завдяки саме цьому дереву Нелюді вдалася її затія.

Як розповідала бабуся, коли «шалене ревище» минуло, Нелюда витягла затички з білих пухлявих вух і кинула одну вгору, до лісу, іншу — вниз, у долину, примовляючи: «Нарешті! І набридли ж ви мені!»

У вологому ґрунті в долині вушна затичка прийнялася, з неї й виросло «дерево вушних затичок» у нас на задньому дворі. З другої виросло дерево в лісі — справжній велетень. Щоправда, діди зазначали, що по «шаленому ревищу» Нелюда вушні затички закопала в лісі, й з них згодом виросло дерево, а про наш задній двір і не згадували...

Я розібрався з «деревом вушних затичок» ще малим. Чоловік двоюрідної сестри працював у лісництві і мав чимало визначальних таблиць та ботанічних атласів. Випрохавши в сестри атлас, я дізнався, що наше «дерево вушних затичок» зветься «негний-дерево». Його жовтаво-брунатні насінини з червоним м’ясистим паском принасінника вкриті м’якою шкуринкою, тому (саме так, пригадую, писалося в атласі), коли обережно всунути насінину у вухо, пасок щільно й міцно затулить його.

Отож тис із таким насінням — і справді «дерево вушних затичок»!

Щороку, коли визрівало насіння тису, ним бавилися, засуваючи у вуха, дітлахи і в селищі, і на «висілку». Сусідська малеча збиралася в нас на задньому дворі та общипувала непоказне «дерево вушних затичок». Якогось року сестричка так пристала до мене, що я звелів їй відгорнути волосся і запхнув у вуха по червонястій насінині; її вушка відразу наче спалахнули червоно. Я чомусь розсердився й гримнув:

— Негайно ж витягни!

Але затички прилягали так щільно, що сестричка не чула мене й лише хитала головою, посміхаючись та обіруч притримуючи волосся.

15

Нелюда, на відміну від дітлахів, користувалася насінням «дерева вушних затичок» не для забавки. У переказах селища в лісовій долині вона відіграє не меншу, але зовсім відмінну роль, ніж Орударка.

Орударка, братова Руйнівника, донька ватажка острів’ян-піратів, вигадала сміливий план утечі, зцілила Руйнівника від опіків у перші дні на чужині, стала, попри власний розпач, вістуном, коли Руйнівник по-диктаторському виклика́в на суд колишніх друзів-Будівничих.

Мені видається за важливе в переказах, що Орударка до кінця днів своїх вела помірковане життя, а в Нелюди воно було зовсім не таке. Інакше де знаття, чи не переплуталися б у легендах обидві жінки, кожна з яких упродовж довгих років була за дружину Руйнівникові.

Однак бабуся наче зумисне заплутувала оповідь. Мабуть, варто навести її точку зору, хоча б задля згадки про близьку мені людину.

Бабуся казала, ніби Руйнівник завжди мав одну й ту саму дружину. Справді, як він сам виступав то ніби велетень з плоті й крові, то ніби дух з-під коріння дерев, так і жінка, його помічниця, виступала в різних ролях. Щоб краще зрозуміти ці ролі, про неї й розповідають, наче про різних жінок. Але якщо то справді не та сама жінка, то, може, й Руйнівник не один? Може, він не воскресав?

Та ні, Руйнівник був завжди один, то, значить, так і належить про нього розповідати.

Навіть коли це не Нелюда жила з Руйнівником, немає сумніву, що саме вона врятувалася від «шаленого ревища» тими вушними затичками. Мешканці долинного селища й «висілка» сприйняли гугіт, як послання Руйнівника, чий дух жив у корінні дерев у пущі на узвишші.

Хто ж наважився б не слухати гудіння, нехай і болісного, коли його наслав Руйнівник, якому, відколи стоїть селище, жоден зухвалець не ставив чоло?

І хіба не завдяки тому ж Руйнівникові зазнали, гнані невгавним «шаленим ревищем» у нові оселі й на нові поля за «пертурбації», люди не тільки страждань, а й полегкості, наче після швидкого одужання?

Тільки Нелюда злегковажила посланням Руйнівника, як я вже казав, затуливши затичками вуха. Але саме вона керувала «молодим людом», коли той накидав позосталим селянам висловлену через «шалене ревище» волю Руйнівника.

Ні, вона аж ніяк не здавалася простодушною.

16

У дитинстві я, мабуть, хибно зрозумів, що значить ім’я Нелюда.

Я гадав, що воно походить від слова «нелюдний». І не без певних підстав. Нелюда, під час «шаленого ревища» потаємний ватажок «молодого люду», що спонукав, а непокірних приневолював до «пертурбації», стала діяти відверто в «русі за повернення до давнини», що мав перешкодити перебудованій сільській громаді повернутися до попереднього трибу життя. Розвиток руху вивів її на чільне місце, але потім Нелюду позбавили влади й ув’язнили в печері біля окрайки лісу. Там відлюдницею вона й скінчила свої дні.

Отак я розумів її ім’я.

Лише значно пізніше я натрапив на вірогідніше тлумачення цього імені. Слухаючи на першому курсі університету лекції з японської літератури, я вчащав до бібліотеки, де зберігалися копії старовинних сувоїв-емакі з ілюстрованими оповідями. Там мені й трапилася «Повість про Сабуро Обусуму».

«У давнину при кінці тракту Токайдо жив можновладець Дайске з роду Мусасі. Мав він двох синів, добрих воїнів, Дзіро Йосімі та Сабуро Обусуму».

Отже, брати були славетні вояки. Старший одружився з вродливою придворною панною шляхетного роду, а молодший, хтозна-чому, шукав зовсім іншого.

«Шукав він по всіх Восьми Провінціях панну непоказну й невродливу, аж зустрів доньку худопахолка Сіро з роду Кумеда та й узяв собі за дружину. Була вона нелюдська — на зріст аж семи ліктів, волосся кучеряве, скуйовджене. На обличчі, окрім носа, не було на що й глянути. Але вуста, хоч і перекривлені, ніколи дурниць не промовляли».

На найяскравішому в сувої-емакі малюнку було саме таке величезне обличчя. Зовсім не схоже на жінок із стародавніх японських картин, воно, швидше всього, нагадувало обличчя літньої жінки з якогось італійського кінофільму в дусі неореалізму, які тоді заполонили наші екрани. Витрішкуваті очі, великий плаский ніс, кучерики, наче модний після війни перманент, словом, красунею аж ніяк не назвеш.

Але й відразливою її навряд чи назвеш. В обличчі відчувалися жива душа, мудрість досвіду, невичерпне завзяття, жвавість, та насамперед — приязність... Тут і дійшов я висновку, що така мала бути Нелюда.

Яку я наче бачив увіч — стільки нарозповідала мені про неї бабуся.

17

— Про таку зовнішність, як у Нелюди, кажуть «дивовижна», — ось бабусині слова.

Шанобливий вислів виразно свідчив: то не було просто потворне обличчя. Нелюда мала не лише «дивовижне» обличчя, а й «звелетіле» тіло. Бабуся казала:

— Звісно, Нелюда на зріст не як звичайна людина, адже вона стільки років була дружиною столітнього богатиря-Руйнівника!

Що Нелюда була велеткою, підтверджує й розповідь про кінець «руху за повернення до давнини», який вона запроваджувала разом з орудниками «молодого люду».

Навіть в оповіді про те, як, перебравши міру в «русі за повернення до давнини», вона наштовхнулася на опір доти покірних селян і позбулася влади, Нелюда виступає як велетка. Намагання людей, що ув’язнили її й змушували визнати злочини, схожі на те, як ліліпути прагнули підкорити собі велетня Гулівера.

Так я це уявляв.

Як розповідали, коли не стало бабусі, сільські старі, після поразки «руху за повернення до давнини» (хоч на думку Нелюди, як я тепер розумію, рух удався принаймні почасти й залишив тривкий результат), вона, як і Гулівер ліліпутам, не чинила селянам, мізерним проти неї, анінайменшого опору.

Вислухавши від селян вирок — довічне ув’язнення, Нелюда сама ввійшла до печери біля окрайки лісу.

Власне, не увійшла, бо їй була замала навіть найбільша з печер, а заповзла назадгузь, бо й повернутися там не могла. Потім вхід закрили товстими дерев’яними ґратами. А через кілька десятків років відлюдного життя Нелюда так усохлася, що стала завбільшки з звичайну жінку, а далі — дівчинку. Лише голова лишалася майже така ж велика, тож і справді «окрім носа, не було на що й глянути». У вологій печері її кімоно зотліло, тож хоч-не-хоч їй доводилося прикриватися відрослим волоссям.

— Достеменно головата гусінь! — хихотіли навіть статечні, не особливо схильні до жартів діди.

Отже, читаючи на сувої про «панну непоказну й невродливу» й натрапивши на слово «нелюдський», я подумав, що, можливо, ім’я Нелюда походить саме від нього, а не від «нелюдності».

18

Саме слово «нелюдський» означає, до речі, й «дивовижний», як казала бабуся про зовнішність Нелюди.

Словник архаїзмів тлумачить слово «нелюдний» так: «1. Малолюдний. 2. Нелюдимий, самітницький». А на «нелюдський» дає: «1. Страшний, потворний. 2. Надзвичайний, дивовижний. 3. Казковий, химерний».

Згідно зі змістом цього старовинного сполучення ієрогліфів, Нелюда й справді мала суворий вигляд, була страшна й потворна. Але чи могла б вона, бодай ненадовго, завоювати таку пошану «молодого люду», що заправляв тоді громадою, і очолити його, якби вдачею була лише втіленням зла?

Мета «руху за повернення до давнини», впроваджуваного Нелюдою та «молодим людом», зрозуміла. Перебудова суспільства долинного селища й «висілка» вже відбулася завдяки «пертурбації». Люди помінялися обжитими за сто років оселями, оброблюваними полями ба навіть родичами.

Нажите майно попереходило, разом з домівками, до нових пожильців.

Та чи тривали б зміни, що торкнулися кожного закутка долини, коли минулося «шалене ревище», яке до них спричинилося? Треба було запобігти можливому рухові за відновлення трибу життя до «шаленого ревища», перш ніж той рух почався! Тож хоч Нелюда й ховалася за спинами «молодого люду», поки той підганяв селян до «пертурбації», тепер, коли виник «рух за повернення до давнини», вона вже не могла скинути з себе відповідальність і почала діяти спільно з орудниками «молодого люду».

19

Чому реформи Нелюди та «молодого люду» назвали «рухом за повернення до давнини»? Бо метою їх було повернутися до життя часів освоєння цього краю Руйнівником і його товаришами.

А життя те було первісне. Як я вже не раз казав, хлопці й дівчата, коли підіймали цілину на колишніх мочарах, зовні були достеменно як чорти та грішниці на картинах пекла. Вони працювали в самих фундосі та косімакі, замість хат жили в печерах біля окрайки лісу і цілісінький день не розгинали спини.

Ясна річ, такий життєвий устрій, такий суспільний лад не могли тривати довго. В міру того, як у громаді накопичувалися лишки, вона, природно, переходила на вищі щаблі. І справді, всі сто мирних років життя насельників заснованого в лісовій долині нового світу поступово змінювалося. Утворилися великі родини, більш ніж столітні подружжя Будівничих мешкали разом з дітьми, зятями та невістками, онуками, правнуками, тож вибудували великі житла.

Кожен мав достатньо майна і родючої землі. Щасливий плин життя ніщо не порушувало.

Тихе й мирне, селище в долині, наче справжня криївка, не потрапляло на очі князівських урядовців.

Якби хтось чужий доніс про нього князеві, це похитнуло б досі непорушні підвалини життя. Але чи можна було не віддатися під забезпеку князівства з пониззя річки, коли вже оддавна не було Руйнівника — виняткового ватажка? Дехто з молоді, гадаю, сприймав «шалене ревище» як відгук на власний неспокій, що дедалі більше огортав серця. А Нелюда була з ними заодно.

«Пертурбація», зумовлена й нав’язана «шаленим ревищем», докорінно зламала узвичаєний більш ніж за століття побут. Без жодного свідомого поруху, гнаних гуготом людей (окрім малих дітей та однієї дорослої — Нелюди з її вушними затичками) було висмикнуто з корінням із дотеперішнього усталеного і звичного життя.

Бабуся схвалювала хитрість Нелюди, а на закид, чи можна затуляти вуха й нехтувати звісткою від духа Руйнівника з лісових нетрів, казала так:

— Нелюда злегковажила послання Руйнівника до себе, бо мусила дбати про «пертурбацію» селища. Гугіт заважав їй виправити всі викривлення, що накопичилися за сто з лишком років: вона ж бо була і наглядачем, і оборонцем, і розподілювачем сил сільської громади, її задум, щоб на чолі став «молодий люд» і дітлахи з різнобарвними прапорцями на бамбукових тичках, був, безперечно, вдалий.

Певно, бабуся вважала, що саме в цьому й полягала роль Нелюди.

20

Звичайно, Нелюда докладала неабияких зусиль, щоб упроваджені рефорим, тобто «пертурбацію», не вдалося скасувати. Це ж бо було її призначення — потаємного ватажка «молодого люду». Започаткований нею «рух за повернення до давнини» набував розмаху. В міру його поширення, Нелюду вже не вдовольняла роль залаштункового проводиря; цілком природна була її поява назовні та об’єднання з «молодим людом» та його орудниками, які на тоді вже розмовляли як рівні з сільською старшиною.

«Молодий люд», що відіграв виняткову роль у «пертурбації», становив лише малу частку сільської молоді, та й прапорці на тичках носили не так і багато малюків. А от «рух за повернення до давнини» набув, завдяки висунутій Нелюдою групі орудників «молодого люду», загального поширення і аж ніяк не був справою меншості. Молодь удень і вночі гасала селищем і «висілком».

І всі до одного дітлахи, побравши на кизі маленьких братиків і сестричок, ходили за ними назирці. На їхній заклик до «руху за повернення до давнини» приєднувався різний люд — понад столітні Будівничі, літні, молоді.

Якої ж межі міг дійти «рух за повернення до давнини» в замкненій у лісовій долині громаді? В легендах про цей проміжок часу згадується найбезглуздіший, відколи стоїть селище, вчинок, до якого спонукали Нелюда й керівна група. Наче повінь, затопило тоді лісову долину безумство.

Кульмінації «рух за повернення до давнини» досягнув тоді, коли стали палити хати в селищі й на «висілку»; цей шалений вчинок, нав’язаний Нелюдою та молодими орудниками, спричинився багатьох жертв, нічим не виправданих.

Хоч і малий, я розумів це, та коли слухав розповідь про підпал хат, мені спало на думку, що з цією трагедією, певно, пов’язане одне з осінніх свят. Воно в нас завершується тим, що через усю долину тягнуть розцяцьковану колісницю, а потім на містку її підпалюють і бамбуковими обаполами спихають у річку. Якщо вже свято закінчують таким шаленством — спалюванням колісниці, то неважко зрозуміти, як вінцем «руху за повернення до давнини» стала куди страшніша пожога.

Розмірковуючи отак, я, пригадую, сприймав «рух за повернення до давнини» як бучне веселе свято, схоже на оте осіннє, тільки таке, що триває не один день, і участь у ньому беруть усі — і дорослі, і діти.

Здається, я зрозумів таки достеменно, що ж тоді сталося.

21

Коли я уявляю, як у розпалі бучного свята за наказом «молодого люду» спалахнули хати в селищі й «висілку», мені пригадується схожа картина.

Одна з картин пекла в храмі. Змальована згори, схожа на червону глиняну ступку, долина охоплена полум’ям. Яскраво- і блідо-червоні язики полум’я коливаються, немов пасма водоростей на хвилях. А серед них діловито сновигають чорти у фундосі й жінки в косімакі.

Головна ідея «руху за повернення до давнини» полягала в тому, що найкращий лад панував у селищі на початку його заснування, а в наступні сто з лишком років нагромаджувалися зайві й шкідливі складники.

Метою «рух» мав повернення до первісного життя, яке б недосконале воно не було. Найпростіше було повернутися до стародавнього вбрання. В долині ткали полотно, бавовняну тканину, розводили шовкопрядів, виробився властивий селищу стиль фарбування тканин і пошиття одягу. І от, поскидавши одяг, чоловіки оперезалися грубими, мов мотузки, фундосі, а жінки обгорнулися коротенькими, значно вище колін, косімакі. Саме так, як на картині пекла, і досі вбираються в селищі й на «висілку» ті, хто на осіннє свято тягне колісницю. Бажаючих везти її називають «учасниками руху за повернення до давнини». Ближче до свята, бува, староста ходить долиною й буркоче:

— Де б узяти ще трохи «учасників руху за повернення до давнини»?

У такому сміливому робочому вбранні працювали всі мешканці долини, крім малих дітей. Переділ землі й майна, здійснений за «шаленого ревища», орудники «молодого люду» прагнули зробити ще глибшим.

Приватну власність на землю остаточно скасували. До польових робіт утворили бригади. Поки тривало «шалене ревище», поля занепали, тож тепер орудники «молодого люду» загорілися чим хутчій розчистити землю й добитися високого врожаю, зосередивши зусилля на окремих ділянках. Щоб остаточно надати польовим роботам колективного устрою, зрівняли з землею валики поміж клаптями заливних полів, позасипали межі на суходольних.

До гуртової праці потрібні були спільна кухня й великі дитячі ясла, інакше годі охопити спільною роботою всіх чоловіків і жінок. У спільних установах порядкували хлопці й дівчата, також вдягнені у фундосі та косімакі. Захопливе то було видовище!

22

Найяскравіший з переказів про ті сповнені святкового натхнення часи стосується Нелюди й не поступається оповіді про її вушні затички.

Тут виразно видно, як юнацька громада відіграла роль «Т» до Нелюдиного «М».

Під час «руху за повернення до давнини» Нелюда з ранку до вечора керувала спільною працею в полі. Коли сідало сонце, вона йшла вечеряти разом з усіма. А потім з гуртом юнаків підіймалася на пагорб Покари за гріхи понад щойно засіяним ланом. Нелюда багато перейняла від Руйнівника, зналася на погоді, на рослинництві. Ретельно обстежила поля, які прагнули відродити орудники «молодого люду». Й визначила, що за довгі роки до «шаленого ревища» земля геть виснажилася.

Нелюда вирішила влаштувати з юнаками урочистість, аби повернути землі родючість.

Бабуся часто розповідала про це, бо її тішила моя зацікавленість.

З оздобленої перламутром старовинної скриньки для листів та паперів вона виймала розмальовану шовкову хустинку й показувала мені. Не скажу, що мені аж дуже подобалася картина на ній. Складне почуття, не схоже на звичайні веселощі, охоплювало мене й викликало мимовільний сміх.

Нелюда підіймалася на пагорб Покари за гріхи, що височів серед заливних полів нижче за річкою, за містком посеред долини, й лягала там. На собі, як і кожна жінка, вона мала лише саме косімакі.

«Звелетіле» ще за співжиття з Руйнівником тіло за час «руху за повернення до давнини» налилося, вилискувало під мерехтінням зірок, а місячної ночі — місяця, наче білий пагорб. Нелюда лежала, підперши щоку рукою, на чорній землі, а на її тіло видиралися мускулясті оголені юнаки. На шовковій хустинці було зображено біле пишне тіло Нелюди при повному місяці, а на тілі, наче квасолинки — смагляві дужі юнаки в червоних фундосі, як казала бабуся, «бавляться в забавку»...

Серед танців на осіннє свято є такий, де навколо танцівниці в масці гладухи і в спідниці з хмизу поверх звичайних шат кружляють дітлахи.

Безперечно, він походить від урочистості, влаштованої Нелюдою з юнаками, щоб земля знову родила щедро. Кожного глядача виповнює певність, що від танцю справді рясніє земля.

Та чи ставилися так і до урочистості на пагорбі Покари за гріхи, від якої пішов святковий танок, я тоді не був цілковито певен.

Чи не здавалося знесиленим спільною працею під час «руху за повернення до давнини» людям, що вчинок, що аж так виходив за межі звичайного глузду — то просто шаленство?

Ось що мене найбільше турбувало.

23

Як сприймали ту «забавку» Нелюди з «молодим людом» умудрені столітні старі, що разом з Руйнівником зводили селище? Може, по довгих роках при землі вони добре розуміли: ця урочистість має повернути ланам колишню родючість. Але далі Нелюді й «молодому люду» спало на думку, що для селища загалом шкідливо, коли кожна родина, хай і новоутворена під час «пертурбації», живе окремо від сусідів, а отже, може плекати власні таємниці. Тому й було вирішено спалити хати в долинному селищі й на «висілку».

Чому ж Будівничі змовчали й тут?

Бабусина відповідь була проста, але несподівана.

— Бо ті, хто будував селища з Руйнівником, під час «руху за повернення до давнини» повмирали!

Здоров’я більш ніж столітніх Будівничих підупало ще від «шаленого ревища».

Один з них, чиїх рідних забили в пущі під час втечі, навіть ризикнув повести численну рідню геть із долини, розуміючи, що не витримає невгавного гуготу навіть поза власною оселею, де «шалене ревище» слабшало.

«Шалене ревище» призвело до того, що старі богатирі-Будівничі почали на очах всихати й меншати.

Мало того, що їх розлучили з кревними через «пертурбацію», за часів «руху за повернення до давнини» вони мусили працювати нарівні з молодими, бо орудники «молодого люду» не визнавали ніяких привілеїв. Молодь, яку неабияк тішила непохитна віра в Нелюду й орудників, бралася до роботи, як до танцю. Але для старих Будівничих вбиратися у фундосі, та ще й працювати нарівні разом з усіма від зорі до зорі було нестерпно.

Будівничі, вже не колишні моцарі, охлявали просто на очах від щоденного перетруду.

Літо видалося сухе, тож перепочивати доводилося вряди-годи, і от у розпал робіт занепалі старі почали один по одному зникати. Ця оповідь суперечить переказові про похід «на той бік» Будівничих із Руйнівником на чолі «дорогою мерців», місячної ночі на весіннє рівнодення; проте ні бабуся, ні старі, мої оповідачі після її смерті, анітрохи не зважали на таку невідповідність.

24

Якщо хтось із молодших (тобто від дітей та зятів Будівничих, кому вже було за вісімдесят, до онуків і правнуків) і хотів заступитися за знесилених цілоденною працею старих Будівничих, його стримував острах перед орудниками, які нещадно карали всяке вільнодумство.

Як же сходило болем серце в рідних, хоч вони й позаводили нові сім’ї!

Але бодай крихта прихильності до колишньої рідні під час спільних робіт найсуворіше заборонялась. Перед зором близьких, вигостреним жалем та неспокоєм, там, удалині, сумно понуривши голови длубалися старі, а тим часом їхні тіла тоншали, втрачали вагомість, чіткість обрисів, ніби в кіно, коли людина зливається з краєвидом.

— Достеменно образи з чарівного ліхтаря на стіні імли. Сльози мимоволі наверталися в кожного, хто дивився на свого улюбленого та шанованого діда чи прадіда, такого змізернілого. А поки людина змахувала сльозу, старий зникав, наче те марево, і вже нікого не було, — казала бабуся.

Коли ж Будівничі один по одному зникли, більшість молоді, що її захопив «рух за повернення до давнини», крім хіба найближчої рідні, швидко забула, як химерний сон чи марення, що недавно з ними в селищі жили більш ніж столітні, але повні життєвої моці велети-Будівничі.

На відміну від Будівничих, «звелетілі» тіла яких висхли, «витончилися», а тоді й розчинилися в повітрі, Нелюда тим часом розквітла й пашіла здоров’ям.

Слухаючи про це, я запідозрив, як не дивно для дитини, що Нелюда, одна з дівчат із «піратського» острова, була таємною утриманкою Руйнівника, поки жила його законна дружина, Орударка.

25

Як же Нелюда, якій давно перевалило за сотню, зберегла таке здоров’я, таке, як на бабусиній хустинці, юне і пишне тіло?

Відповідь неважко знайти в переказах про неї.

Нелюда щодня заживала «заморського зілля», яке потаємним лісовим шляхом (його, за легендою, проклав для торговців сіллю ще Руйнівник) постачали ті, хто вибирався в торги через пущу й сікокуський гірський кряж до князівства Тоса й далі, аж до Наґасакі.

— Не тільки «заморське зілля» привозили для Нелюди лісовим шляхом. Вона мала всього досхочу, — тлумачила бабуся.

А мені ввижалося, як той шлях, то видовжуючись, то коротшаючи, сягає всіх кінців світу, єднаючи лісову долину з незнаними землями.

В мене аж серце заходилося на думку, що, може, колись і я віднайду той лісовий шлях.

Торговці на тому гостинці щосили старалися догодити Нелюді. Тож таки мешканці долинного селища й «висілка» працювали в полі в самих фундосі та косімакі, Нелюда, повернувшися з пагорба Покари за гріхи додому, насамперед милася доправленим з Нагасакі милом. Бабуся називала мило «сабон». Іноземні слова, що їх вживала в казках бабуся, з теплотою згадалися мені, коли я вивчав французьку мову: «сабон» — мило, «савон», «сяппо» — капелюшок, «шапо».

Отож, Нелюда вбиралася в голландську сукню з довгим подолом, зодягала капелюшок-«сяппо» й красувалася перед орудниками «молодого люду».

Слухаючи, як розкошувала Нелюда, я уявляв не просто красу та пишноту.

Оповідь викликала й почуття веселощів, навіть кумедності. Цьому сприяла примовка «чиста тобі Нелюда», що побутувала в селищі. Так ми дражнили дівчаток із «висілка», які красувалися у вбранні з хутряними комірцями, що їх виміняли на харчі в евакуйованих.

26

Від самого заснування селище в лісовій долині було відрізане від зовнішнього світу й цілковито незалежне. Лише вузеньку стежку проторив Руйнівник — постачати вкрай необхідну сіль. Але незадовго до падіння сьоґунату, у «вік свободи», коли долина ще не підпала під князівську владу, тією стежкою стали вивозити на продаж віск, тож селище потроху заможніло.

Мене вразило, що на час «руху за повернення до давнини» підвалини торгівлі вже були закладені.

Бо хоч бабуся і запевняла, що «як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду», тут уперше виразно запахло історією. То був час перетворень, коли Руйнівників соляний шлях сягнув повз князівство Тоса аж до Нагасакі. Розробила план оновлення торгівлі, досягла схвалення Нелюди й заповзялася впроваджувати його в життя група орудників «молодого люду»; сповнені віри у власні сили після успіху «пертурбації», вони ладні були затіяти нову пригоду, бо їх аж розпирав потяг до дії. Нелюда схвалювала цей не дуже розважливий задум молодиків, хоч найменша похибка могла розкрити потайне селище й накликати князівський гнів.

Пригадую, якось я показав бабусину хустинку з Нелюдою на пагорбі Покари за гріхи батькові. Сподівався, що батько пояснить те, чого я не до кінця міг збагнути. Батько, як завжди опівдні, сидів у кімнаті з дощатою підлогою, відразу за передпокоєм, і перебирав кору паперового дерева. Відклавши роботу, він узяв до рук хустинку й розсміявся:

— Скільки вже в селищі тих картинок! Перемальовує кожен, кому не ліньки. І повів далі:

— Бабуся, певно, казала «бавляться в забавку»? Може, так воно і є, хтозна! Але мені здається, що тут жартома намальовано, як Нелюда радиться з «молодим людом». Вона ж бо цінувала думку молодих орудників вище від старшинської. Гаразд, піду ліпше поверну хустку бабусі, доки ти її не забруднив.

Батько підвівся й вийшов з кімнати. Він наче й не розсердився.

Але, схоже, дорікнув бабусі, бо більше вона мені ту хустинку не показувала.

Гадаю, те, що юнаки-орудники розвідали торговельні шляхи задля блага всього селища, а Нелюда схвалювала їхні задуми й заходи, свідчить: заводії «руху за повернення до давнини» були не тільки оновлювачами життя часів заснування селища Руйнівником.

Вони були й новаторами, націленими на майбутнє.

27

Будівничі.

Під час «руху за повернення до давнини» їх силували до виснажливої праці, їхні «звелетілі» тіла повсихалися, витончилися майже до прозорості, втратили чіткість обрисів і, врешті-решт, розчинилися в повітрі.

Я хочу додати деякі подробиці до сумної історії про цих старих.

Схоже, останній з Будівничих ще не встиг зникнути, як молодші мешканці долини, заклопотані нагальною роботою, стали швидко забувати старих, які понад сто років, від заснування обітованого краю в лісовій долині, були підмурівком громади селища й «висілка».

А якщо й згадували на мить, засинаючи знесилено на нарах у спільному бараці, здавалося, ніби бачили їх десь у виставі ще малими, в дитинстві.

Та й самі Будівничі, як я вже казав, бачили один і той же невеселий сон, з якого виходило, що це довге життя в лісовій долині, яке добігає кінця, — не більше, ніж мара.

Як я, знову ж таки, вже казав, таке особисте переживання, як сон, поширилося серед них, бо старі переповідали бачене один одному. Інакше виникало химерне відчуття, що годі розрізнити справжнє життя й життя уві сні, таким непереборним відчуттям реальності сповнювалися ті сни.

Сон, однаковий в усіх старих, починався відчуттям, що вигнання з князівства за всілякі витівки q мандрівки річкою до долини серед лісу наче й не було. А далі вві сні колись молоді самураї, облишивши вчасно, за прикладом батьків, гультяйське життя, тепер сумирно доживали віку у своїх оселях на підзамчі...

Виснажені важкою роботою під час «руху за повернення до давнини» старі чекали короткої перерви, аби забитися десь у затінок чи просто лягти, де стояли. Й відразу поринути в забуття, де серед доброзвичайної рідні спливало їхнє мирне підневільне побутування в призамковому місті.

Довго відпочивати не давали, але сни точилися низкою, як картинки в райку, наче інше, зовсім відмінне, життя.

Надходив час знову ставати до праці. Розбуркувані орудниками, старі розходилися по місцях, наче скривджені діти буркотливе переказуючи один одному свої марення:

— Ніби не з власної волі мандрували ми з Руйнівником по річці й засновували обітований край!

Поступово відчуття реальності й сну зміщувалися. Здавалося, вже пережите тут, у лісовій долині, було лише марою. А справжнє життя спливло без пригод під владою князя. Неначе насправді сумирний старий з підзамча бачить сон про лісову долину й дивне життя в ній. Безглуздий, виснажливий сон...

А на яві старі мовчки воловодилися коло роботи, сумно похнюпивши голови, наче прагнули зазирнути у власні потьмарені душі.

Врешті-решт, у старих сон і ява помінялися місцями; тут, у лісовій долині, їхні тіла «витончилися», втратили чіткі обриси, й вони полинули в інше життя, до призамкового міста. А молоді й літні люди, що працювали поруч, невдовзі забули, як нечутно зникли старі, наче то був просто оптичний обман.

28

Свого апогею «рух за повернення до давнини» досяг під час «повсюдного підпалу», який невдовзі призвів до падіння Нелюди.

З димом пішли всі хати в селищі й на «висілку». Доти «рух за повернення до давнини» точився здебільшого на полях і мав метою повернути землі колишню родючість.

Коли ж цього було частково досягнуто завдяки спільній праці, Нелюда й орудники «молодого люду» звернули погляд на житла мешканців долини. Під час «пертурбації», що передувала «рухові за повернення до давнини», люди вже помінялися домівками й навіть сім’ями. Але такої рівності, як за Руйнівника, коли всі жили в печерах біля окрайки лісу чи в спільно зведених хижах, не досягли.

І в долинному селищі, і на «висілку» дехто за сто з лишком років збагатів, а дехто й зубожів. Хоч після «пертурбації» і в хатинах, і в садибах мешкали не ті, хто їх будував, рівними один одному люди не стали. Деякі нові мешканці заможних садиб невдовзі почали задирати носа.

Тут і виник задум попалити всі хатини й збудувати барак, де всі житимуть, як колись, в однакових умовах.

«Повсюдний підпал» розпочався безхмарного дня, коли величезна пожежа, що охопила будинки в селищі та «висілку», не могла дати диму, помітного за межами лісової долини. Нелюда сама керувала тим палінням, що перевищувало досі знані масштаби випалу ділянок лісу: треба було запобігти поширенню вогню, а це було не просто.

Але все обійшлося якнайкраще.

Шугало полум’я, а серед нього сновигали в самих фундосі чи косімакі люди, сповнені піднесення й водночас бентежного почуття урочистості.

Як це було схоже на забудову нової землі на картинах пекла в храмі! Малим мені ввижалося, що цей величезний вогонь, як і «забавка» Нелюди з юнаками на пагорбі Покари за гріхи, мав відновити животворність виснаженої більш ніж за сто років землі в долині...

Бо інакше чому б мої односельці з незапам’ятних часів берегли пам’ять про «повсюдний підпал», щороку на осіннє свято провозячи селищем і «висілком» прикрашену колісницю і потім спалюючи її?

Щоб земля й далі не втрачала життєдайної сили!

29

Нелюду позбавили влади, як я вже казав, невдовзі після «повсюдного підпалу».

Досить довго я гадав, що саме спалення осель і спричинилося цього. Та коли я вперше приїхав з університету на канікули, мені переказали запрошення колишнього настоятеля. Хоч бабусі вже десять років не було, сільські діди пам’ятали її заповіт переказувати мені, її онукові, легенди та історію нашого селища.

Панотець-настоятель розповів ось що:

— Мабуть, ти, як і більшість наших односельців, певен, — і це природно — що Нелюду скинули за спалення хат у долинному селищі й на «висілку». Проте зазначу, що воно не зовсім так.

Річ у тому, що після спалення хат Нелюда запропонувала ще одне:

«Смердючі мочарі перетворилися на придатну для обробітку землю завдяки тому, що Руйнівник висадив чи то скелину, чи то брили злежалої землі, які перегороджували улоговину між схилами гір у «шийці» й перепинали шлях уздовж ріки. Так започаткувалося наше селище.

Але чи тільки доброю справою був той вибух? Чи не завдав він зла всьому лісу, хоч ми цього й не спостерегли? Ми знищили вогнем всі викривлення та збочення, нагромаджені в селищі більш ніж за сто років. То, може, зробимо наступний крок — повернемо й долину до первісного стану? Насиплемо греблю, де була скелина, нехай підуть під воду і селище, і «виселок». Влаштуємо поля на узвишші, куди не сягає вода, вони прогодують нас, хоч і не дадуть надто розкошувати. Оселимося в лісі між дерев, а в поле ходитимемо лише працювати. Отоді можна буде жити, не боячись, що селище втрапить на очі чужинцям, тож «вік свободи» триватиме, поки світу й сонця...»

Але, як розповідав панотець-настоятель, проти цього одностайно повстали орудники «молодого люду». Нелюда раптом лишилася без підтримки.

Юнаки, що під час «пертурбації» й «руху за повернення до давнини» керували з нею селищем, тепер згуртувалися з односельцями і спільно виступили проти Нелюди — тепер уже як представники сільської громади. «Молодий люд» був готовий до непримиренної боротьби.

На той час у лісовій долині не лишилося жодного велетня, крім Нелюди. До того ж вона вживала «заморське зілля». Якби вона прийняла бій, молоді, що очолювала сільську громаду, довелося б сутужно.

Але Нелюда й гадки не мала опиратись. На переговорах з «молодим людом» вона одразу погодилася передати йому всю владу. Й сама зголосилася піти до найбільшої з печер біля окрайки лісу. Сама назадгузь заповзла в ту печеру. Не суперечила й тоді, як перекрили ґратами вхід.

— Хоч Нелюда слухняно пішла до печери на відлюдді, вона ніколи так і не визнала, що задум затопити селище й «виселок» був хибний, — завершив розповідь панотець і шанобливо похилив голову.

Бабуся також розповідала, як селяни розважалися тим, що приходили до окрайки лісу, де в печері животіла Нелюда, й кричали:

«Ну що, передумала? Передумай, тоді випустимо! Чуєш, випустимо!»

Проте Нелюда, на обличчі якої годі було розгледіти щось, окрім величезного носа, вкутана волоссям, наче гусінь, відповідала лише:

«Не хочу! Не хочу!»

Селяни крізь ґрати штурхали її палицями, а тоді поверталися в долину...

За «пертурбації» й «руху за повернення до давнини» Нелюда заохочувала, всіляко підтримувала й направляла діяльний і завзятий «молодий люд». А наостанок висунула такий жахливий задум, що навіть орудники «молодого люду» спершу завагалися, а тоді й відсахнулися від неї, поєднавшись із сільською громадою.

Як на мене, Нелюда вчинила так заради майбуття сільської громади. Вона вугрем заповзла до печери й не хотіла виходити, а коли селяни, маючи замір подратувати її дрючками, чіплялися зі своїми запитаннями, вперто й певно стояла на своєму: треба затопити долину й переселитися до лісу. Або виказувала це своєю поведінкою. Коли з часом «звелетіла» Нелюда зсохлася так, що залюбки прослизнула б крізь ґрати, вона й не думала тікати, а й далі твердила своє писклявим, як у дівчинки, голоском.

Чи не для того, щоб і далі «молодий люд», який керував «рухом за повернення до давнини», не відступився від сільської громади?

Я стверджую: і Нелюда, й «молодий люд» зробили все можливе, щоб здійснити свої завдання як «М» і «Т».