ІСТОРІЯ М+Т І ЛІСОВОГО ДИВА. Розділ 4. П'ятдесятиденна війна

Розділ 4. П’ЯТДЕСЯТИДЕННА ВІЙНА

1

Досі я відтворював перекази селища й гірського «висілка», чуті від бабусі. Коли ж бабусі не стало, її оповіді доповнювали сільські діди.

Але далі йтиметься про химерну війну, що про неї ні бабуся, ні старі розповідати не хотіли.

То що ж, ця війна зовсім не пов’язана з іншими переказами лісової долини?

Звісно, це не так. Але хоч ці події сталися не так давно, як описані раніше, мої односельці прагнули мерщій перемінити тему, щойно про це заходила розмова — неначе нічого такого не ставалося, ба навіть не могло статися. Проте до вух кожної дитини ще змалку втрапляли роздрібнені шматки, з яких, урешті-решт, будь-хто міг скласти цілісну оповідь.

У такий спосіб вона й передавалася.

Історії про заснування й розвиток селища, переказані бабусею й сільськими дідами, можна сказати, були на видноті; ця ж ховалася в затінку.

Припустимо я, вхопивши з неї якийсь шматок, звернувся б за поясненнями до бабусі чи когось зі старих:

— Хоч ви й визначили мені слухати перекази, але не розповідаєте про чудернацьку війну. Але ж я давно про неї здогадуюсь, бо не від того, щоб хтось із дорослих прохопився слівцем, особливо, як підпускає іншому шпильку! І тут не один хтось балачкує: від одного чуєш одне, від другого — інше.

То значить, це було насправді? Адже ми часто-густо наштовхувалися на сліди тих таємничих подій. Та і якби їх не знайшлося, для нас задосить того, що дорослі, які буцімто не можуть і не хочуть переказувати цю історію, врешті-решт прохоплюються про неї.

Та ще й з яким виглядом!

То хіба ж не правда, що та химерна війна таки мала місце? Хіба не ви билися безстрашно на тій війні й уціліли?

І бабуся, і старі заперечили б мені, бо сама думка, що така дивовижна війна — не вигадка, була для них нестерпна. Запевне, я почув би від них:

— Якщо дорослі переповідають одну й ту саму дивовижу, то тільки через те, що всі бачили той самий сон! Адже в нашому лісовому закуті з давніх-давен траплялося людям бачити однакові сни, через які скеровувала їх міць Руйнівника. А щодо «слідів», які начебто бачили, то це властиво дітям — знаходити справжні залишки по давніх мріях.

Але серед моїх спогадів був один, який дозволив би мені відповісти бабусі чи старим зустрічним запитанням:

— А коли так, то чому ж наші матері утнули тоді таке?!

Цей спогад стосувався дивочної вистави, поставленої в нашому селищі наприкінці світової війни.

Враження від неї і дозволяє мені зрозуміти, чому ніхто не наважується прямо заперечити справжність тих подій...

2

Як воно сталося, що наприкінці війни, коли всі розваги, починаючи від сільського театру на свято Бон, були заборонені, жінки все ж поставили п’єсу, та ще й таку несвоєчасну?

Я по крихтах накопичував відомості. Зазначу спочатку, що в лісовій долині віддавна було заведено на свято Бон влаштовувати жіночу самодіяльну виставу. Але в міру того, як війна тяжчала, веселощі зникали з осель.

От і сільський театр уже два роки порушував давній звичай...

У великій будівлі, спорудженій за часів найбільшого виробництва рослинного воску, були й підмостки для вистав. Коли ж її перестали використовувати як «воскову гамазею», то зберігали вже виключно заради підмостків, щоб улітку на свято Бон, жінкам було де лицедіяти.

Зміст вистави будувався на переказах лісової долини, тож щороку готування починалися з того, що жінки з сільської старшини навідували бабусю — порадитися, які саме легенди та епізоди з історії селища включати до цьогорічної постановки.

Коли ж запитання про зміст вичерпувалися, бабуся ще раз детально переказувала потрібні оповіді (односельці казали, що то бабуся «повторює з ними уроки»); цьому передувала звичайна примовка:

— Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але, як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати наче правду. Гаразд?

— Атож! — відказували на те жінки.

Нічим на початку не відрізнялася від попередніх і остання вистава сільського самодіяльного театру, який щороку отак змінював репертуар.

Усі, хто виступав, окрім музик та залаштункових робітниць, вийшли на підмостки, щоб показати сцену «Дерева вбивають людей».

Уперше я побачив цю виставу на свято Бон, коли мав три чи й чотири роки. Не розуміючи як слід, про що йдеться, я все ж не міг одвести очей від підмостків, де з’являлися Руйнівник та Нелюда. З особливим трепетом дивився я останню дію.

Вона повторювалася з року в рік, тож я заздалегідь знав, що буде далі, й із часом добре все зрозумів.

Коли піднімалася завіса, сцену заповнювали жінки з притороченими до спин зеленими деревцями. Від підмостків, наче з лісу, розносився по залі свіжий аромат.

Далі на сцені з’являвся супроводжуваний пахолком стародавній воїн і звертався з мовою до стародавніх селянок із деревцями на спинах.

Він начебто відбирав лише декотрих селянок, заглядаючи в товстезну подвірну книгу, що її розгортав челядин. Зрештою, половина селянок, склавши деревця під ноги, йшли за лаштунки, а позосталі розігрували не надто зрозумілу сцену прощання. Після того, немов змагаючись, хто найбільше розчулить глядачів, акторки одна по одній падали навколішки, наче скарані на горло на тих самих деревцях.

Кінець кінцем живими лишалися тільки стародавній воїн та його джура.

Світло згасало.

А коли сцена знову освітлювалася, то цього разу на вершечку високої тополі висів уже той вояк...

Незгладиме враження від цієї останньої сцени, що закарбувалося в моїй пам’яті, спонукало мене запитати бабусю, яка на той час вже не виходила зі своєї кімнати: про які часи оповідь і звідки взято зміст вистави.

Бо саме цієї оповіді я ніколи від неї не чув, хоч достеменно знав, що вистави ґрунтуються тільки на переказах нашої долини.

— Хіба я можу сказати, про які це часи, коли таке траплялося не раз і не два, — відповіла бабуся.

І зашарілася, немов мала дитина.

3

Вистави сільського самодіяльного театру несподівано відновилися в останній рік війни, ба навіть у серпні.

Цього ж року, ще за холодів, з поділля докотилася чутка, ніби парубок із сусіднього села втік із табору для рекрутів (де готували добровольців для морської авіації і куди, достеменно як у пісеньці «Сім на формі ґудзиків з сакурою й якорем», прагнули потрапити хлопці), не витримавши казарменого життя серед хлопчаків того ж набору.

Якимось побитом йому вдалося дістатися до рідних місць; проте, боячись, щоб це не окошилося на батькові, що служив у сільській управі, він деякий час переховувався в горах, у хатині для наймитів.

А тоді повісився у вбиральні.

Коли хлопця знайшли, він уже захолов. Командир, виряджений за ним, на очах батьків копав мертвого ногами.

Перед закінченням війни новобранців у таборі вже не вчили льотної справи.

Вони мусили корчувати в околицях соснові пні і гнати з них терпентин, який правив за пальне до літаків. Гадаю, втікач не зжився з товаришами саме через те, що переймався невідповідністю тієї праці духові часу. От і в липні, після сезону дощів, троє хлопців дезертирували з загону, який корчував пні на кордоні з префектурою Такаті, перетнули гори й спустилися до пущі навколо долини. Сільську управу негайно повідомили про це, бо один з дезертирів походив з нашого села. За повідомленням не забарилися двоє нишпорок із містечка на поділлі.

У супроводі сільського поліцая вони навідали батьків хлопця, а тоді взялися до розшуків. За штаб жандарми обрали єдиний у селі заїзд.

Дезертири, що вже підходили до окрайки лісу, наче відчули, що на них чигає небезпека. Міняючи щодня схованку, вони уникали слідців, що нишпорили в лісі, а вночі промикалися до селища чи «висілка» поцупити якогось харчу. Селяни вдавали, ніби нічого не помічають, бо серед біглих був хлопець, якого вони знали змалку. Кажуть, старший із жандармів картав селян за непокору державі, вбачаючи, що в їхніх жилах тече кров бунтівників, які колись піднялися на повстання, поробивши списи з бамбука. Та й пожежникам, як на воєнний час, досить підтоптаним, не хотілося вганяти лісом за дезертирами.

Поки втікачі водили за ніс сищиків, вони перетворилися серед сільських хлопчаків мало не на героїв.

Ми називали їх «Лісовий загін».

Розлючені жандарми вирішили змінити тактику. Від пожежників годі було чекати завзяття в розшукові, бо один із дезертирів — їхній односелець.

Отже, треба мобілізувати людей з поділля, розквартирувати в селищі й вирядити в ліс на облаву. А селяни нехай опікуються облавниками й тримають у себе на постої. Крім того, старосту й підстаростів повідомили, що вирішено вирубати дерева і влаштувати вогнезахисну смугу.

Після чого підпалити ліс, аби будь-що схопити невловимих утікачів.

4

За наказом філерів під постій обладнали школу й дім сходин сільської громади. Тільки-но квартири наготували, як із сіл та містечка на поділлі почали надходити настрашені облавники.

Пам’ятаю, відтоді селяни ходили, мов у воду опущені. Бо розуміли, що тепер жандарми вже не мінятимуть планів.

На всю долину завзяття зберегли лише дівчата з жіночого бойового загону; в чорних шароварах і білих блузках, вони заходилися коло прибульців з поділля.

Наступного ранку облавники вишикувалися на шкільному спортмайданчику, вислухали наказ жандарма й ланцюжком один по одному рушили до лісу.

Не скажеш, щоб ці «свіжі сили» надто відрізнялися на краще від сільських пожежників. Лише їхній обладунок був дещо інший.

Сільчани вирушали в гори лише з невеличкими сокирками чи серпами, а от у прибульців були за спинами сокири та пили.

Тріск повалених дерев, що невдовзі залунав згори, не вщухав, за винятком короткої перерви, аж до смерку.

Вже потемки повернувся в долину загін, пропахлий свіжозрубаною деревиною.

Рубка лісу, що мала передувати підпалові, тривала три дні. На четвертий зробили вихідний. Аби розважити потомлених облавників, у «восковій гамазеї» мали показати виставу сільського жіночого самодіяльного театру.

Жінки напрочуд швидко домовилися з жандармами й підготували усе.

Запланували і здійснили все необхідне моя мати й тітка (як я її називав, хоч насправді вона доводилася мені двоюрідною бабусею), що віддавна опікувалася каплицею на пагорбі Покари за гріхи.

А заразом — і прибудовою для вистав «воскової гамазеї».

Того дня на виставу запросили лише облавників із поділля; чоловіків із селища та «висілка» до «воскової гамазеї» не підпускали.

Увечері ринула злива. Дощові хмари напливали з лісу у верхів’ї річки.

Вода в річці почала помітно прибувати.

Мати з ранку не виходила з «воскової гамазеї», полишивши на мене сестричку й хазяйство.

Тож я вирушив на звідини до бетонного містка посеред долини подивитися, до яого рівня піднялася вода. На містку сердито перемовлялися про щось сільські пожежники в проґумованих капелюхах і лискучих у промінні ліхтарів плащах.

І оглушливе ревіння ріки, і музика сопілки, барабана й сямісена, що долинали згори, з «воскової гамазеї», немов віщували якесь лихоліття...

5

Тоді я був настільки збентежений, що ухопив лише уривки з розмови пожежників, які зійшлися захищати бетонний місток від повені.

Пізніше, пригадуючи тогоденні події, я спробував звести їх докупи:

— Підпалити ліс? Випалити дерева? Хіба така жменька людей за три дні вирубала б просіку, здатну перепинити вогонь? А коли вогонь перекинеться через просіку, як його тоді гасити? Що за дурницю вони затівають!

Відколи стоїть селище, кожного, хто б задумав таке, піддали б лютій смерті. І навряд чи хтось вважав би таку кару незаслуженою. Та хіба ж може людина сповна розуму втнути таке — підпалити ліс?!

Слова про підпал лісу мали таку приголомшливу силу, що я аж перечіплювався, коли біг босоніж під тією зливою додому, де на мене чекала сестричка.

Куди тікати нам із матір’ю, якщо жандарми справді підпалять ліс, коли облавники скінчать свою працю й вибухне пожежа?

Нинішня злива — як несподіваний порятунок. На листі дерев збереться дощова вода, ліс наче перетвориться на велике озеро.

Навіть якщо підпал удасться, то вогонь навряд чи пошириться...

Вже поночіло, коли зненацька плюскіт зливи й ревіння ріки перекрила бурхлива музика флейти, барабана й сямісена. Музика урвалася, пролунали три важкі удари.

І потім знову лише плюскіт зливи та рев ріки.

Я аж сів на футоні, а сестричка, що мала спати на другому поверсі, збігла до мене, вся тремтячи.

Крізь сльози вона розповіла, що дивилася на «воскову гамазею» через залиту дощем шибку й побачила, як там щось спалахувало, мов блискавка, після тих ударів.

У мене не знайшлося навіть слів, щоб підбадьорити малу. Ми обоє прагнули лише одного: скоріше б прийшла мати! Й водночас наслухали, як із «воскової гамазеї» просто під дощові потоки виходить людська юрба.

Коли наступного ранку я прокинувся, мати вже поралася в напівтемній кухні.

Вона нічого не розповідала про лицедійство у «восковій гамазеї» й уникала мого погляду. Але вистава так вплинула на міських нишпорок, аж вони відмовилися палити ліс, що так дратувало пожежників.

Роботи в лісі припинили через зливу, облавники з поділля розійшлися по домівках, а тоді й жандарми якось непомітно зникли з долини.

Власне, й до п’ятнадцятого серпня, останнього дня війни, лишалися лічені дні...

6

Пізніше, співставивши чутки, я зрозумів, що того дощового вечора остання дія вистави «Дерева вбивають людей» скінчилася ось як.

Коли глядачі вже досхочу надивилися на юнаків у червоних оперізках-фундосі, що вибиралися на Нелюду, зроблену з солом’яних торбів і білого полотна, а тоді зіслизали з неї, як звикле, розпочалася остання дія. На підмостки вийшли всі учасниці вистави з притороченими до спин деревцями, так що сцена наче перетворилася на ліс.

Потім на сцені з’явилися вояк-самурай і його челядник.

Як не дивно, самурая грала тітка, а джуру, який гортав подвірну книгу, поки той промовляв до селянок із деревцями на спинах, — мати.

Я не міг навіть уявити, як мати, не маючи жодної навички до лицедійства, може грати на сцені у всіх на очах.

А вояк казав таке:

— Бунтівники ховаються в горах проти волі Його Величності. І далі зловмишляють заколот. Досі імператор чинив милостивий суд, але бунтівники не схаменулися. Терпіння Його Величності не безмежне, тож більше пощади нехай не ждуть. Ліс буде піддано вогневі, який спопелить крамольників. І це буде належна покара тим, хто той заколот намислив!

Селяни з деревцями на спинах, які нібито ховалися в лісі, скоряються самураєві і його челядникові, половина з них, записана в подвірній книзі, йде за лаштунки, а позосталі зображають, ніби їх повісили на деревах, як завжди в сцені «Дерева вбивають людей». Гасне світло.

А коли воно знову спалахує, на авансцені з’являється висока тополя, на верхівці якої повішено самого самурая...

Того літа наприкінці війни все йшло за текстом.

Але в останній яві сталося незвичайне.

У темряві на сцені пролунали три важкі удари, що рознеслися по всьому селищу. Білі спалахи магнію, принесеного невісткою бляхаря, яка зналася на фотографії (ось які блискавки бачила моя сестричка), висвітили замість стародавнього вояка на вершечку тополі аж три трупи.

І найжахливіше, вбрані в мундири військової жандармерії Великої Японської імперії...

Якби таке сталося при світлі, зчинилася б колотнеча. Але ще не зникла з очей картина, закарбована при спалахах магнію, як підмостки освітилися, й усі побачили, як і щороку в цій сцені, що на тополі висить самурай у похідній накидці, з волоссям, зібраним у вузол на тім’ї.

Трійко жандармів, які сиділи в центрі зали, так і не змогли добитися в облавників чогось путнього про те, що ті побачили в спалахах магнію.

7

Прихований зміст сцени «Дерева вбивають людей», яку показували щороку на свято Бон, поки війна не спричинилася повного безладу, сплив назовні під час вистави останнього воєнного літа й пов’язався в моїй уяві з тією темною історією, переказуваною в селищі й на «висілку» і надав їй — історії про зовсім іншу війну — відчуття реальності.

В усякому разі, так мені видається. Адже зміст сцени збігався з тим, що діялося при окрайці лісу наприкінці війни, яка точилася в тій темній історії.

Тут мушу зауважити, що в той час я, хоч і чував від декого з дорослих уривки розповідей про війну нашого непоказного селища (яке, проте, мені, малому, видавалося найважливішим центром країни, світу, ба навіть всесвіту) проти регулярної армії Великої Японської імперії, мабуть, погодився б, коли почув, що то був одночасно бачений сон.

По деякому часі після університету я прочитав дослідницьку роботу, звідки дізнався, що в Північній Італії XVI — XVII сторіч у народі побутувала віра в «бенанданті» — людей, душа яких нібито чотири рази на рік уночі залишала тіло й линула на пасовиська, щоб там, маючи за зброю лозину, битися з прислужниками диявола.

Тут я наче дістав відповідь на питання, що мучило мене віддавна. То, може, й у нашому селищі ідеться про таку війну вві сні?! Тим більше, що сни (та ще й бачені одночасно усією сільською старшиною) відігравали чималу роль у переказах про ту чудернацьку війну...

Попри те, а може, й саме через те, відтоді я відчув непереборний потяг до цієї темної історії. Історії про химерну війну, при спробі розпитати про яку старші завжди переводили розмову на інше.

Змалечку я намагався скласти докупи розрізнені уривки, підслухані під час балачок дорослих літніми вечорами. Тих оповідок, які бабуся, а потім старики призначили мені слухати й переказувати, я, поки не призвичаївся, навіть уникав.

Але тут я з власної волі збирав і з’єднував шматки про химерну війну, заскочуючи раптовими запитаннями обережних старших, які тримали ту загадкову історію під покровом таємниці.

Той самий драматург-ірландець, сусіда по американському університетському гуртожитку, який запитав, чи М+Т, бува, не означає «mountain time», сказав, коли вислухав довгу розповідь про химерну війну:

— Хтозна, може, бабуся змушувала тебе змалку слухати історію й легенди вашого селища не заради них самих, а щоб виплекати в тобі здатність сприйняти й донести до нащадків величний спогад про герць із державою.

Вражений до глибини душі, приголомшений, я збентежився й занімів. А він підбадьорював мене:

— Ваша сільська старшина таки досягла свого. Так що коли я вдома згадуватиму далекого приятеля, війна твого селища проти Великої Японської імперії здаватиметься мені куди реальнішою від численних міжусобних воєн в історії часів Реставрації Мейдзі...

8

Якось улітку, після сезону дощів, змішана рота японської армії йшла походом через пущу понад річкою. Вояки вели в поводі коней, нав’ючених провіантом.

То була та сама дорога, якою йшли, тягнучи на волоках, пороблених із розібраного корабля, та несучи на спинах свій нехитрий скарб у новий край, переборюючи заваду по заваді, Руйнівник, його друзі — вигнанці з князівства — та дівчата з «піратського острова».

Звичайно, за Руйнівника ще не було ні дороги, ні в’ючних коней; отож рота солдатів просувалася незрівнянно легше.

Може, саме тому офіцер, який нею командував, не завважив, що рівень води в річці надто вже низький для таких затяжних дощів (ця таємниця незабаром розкрилася у вкрай моторошний спосіб). І не подумав про можливу небезпеку: адже в разі повені річка затопила б і дорогу, й узбіччя.

Коли рота перетнула долину й заглибилася в ліс, довелося йти дорогою, що повторювала всі закрути річки й бігла її берегом на дні крутобокої ущелини, між порослими лісом схилами. Досить було зсипатися узбіччю дороги, як в ущелині завирувала б каламутна вода.

Проте ротний, можливо, ще й через те, що похід розпочався, коли дощу вже не було, виснував, ніби вода в річці досягла найвищого рівня.

І, злегковаживши небезпекою, повів роту до сільця у верхів’ї.

О певній годині (саме на цьому часі зупинилися годинники в солдатів) на роту обрушилися гуркіт і пітьма. І люди, й коні незчулися, як опинилися серед скаженого каламутного виру.

Врятуватися на узбіччі ніхто не встиг, бо шалений потік, що наче прорвав греблю, гнав униз вирвані з корінням деревця й кущі.

До подолян, які рятувався від чорного бурхливого плаву, не долинуло ні людського лементу, ні дикого передсмертного іржання коней.

Така густа й розложиста була та пуща.

Чи була повінь, що одним замахом зітерла з лиця землі цілу роту, природним явищем після затяжних дощів?

Ні, не була.

Штаб полку, що стояв у місті, начебто й тримав у таємниці план бойових дій змішаної роти щодо придушення антидержавного заколоту в гірському селищі. Але селяни швидко взнали його зміст.

Тому заздалегідь підготовлений контрудар дозволив їм здолати підрозділ армії Великої Японської імперії ще до бою, на підході. Для цього й використано було прорив води крізь греблю.

Потік не тільки зніс роту, але й завдав більшої від звичайної повені шкоди селам і містечкам на поділлі.

Чорна вода затопила все пониззя річки — і села, й містечка, що прилягали до неї.

Діти хворіли на пропасницю, досі не відому; багато хто її не переніс.

На полях, залитих всуціль чорною водою, земля набула незвичної забарви й ще кілька років була зовсім непридатна для обробітку.

Але і командир полку, й префект намагалися переконати, ніби ніякої змішаної роти на вгамування лісового селища вони не виряджали, відповідно, ніяку роту не знищила повінь.

Та й чутки, мовляв, про шкоду, завдану «чорною водою», як потім називали ту повінь, полям і здоров’ю дітей, — не що інше як зловмисні плітки, що їх розпускають підривні елементи.

9

На початку травня того ж року вся старшина селища й «висілка» бачила під ранок той самий сон. Сон сповіщав, що Руйнівник, який покинув долину кількасот років тому й давно вважався мертвим, знову повернувся до «воскової гамазеї».

Прокинувшись, старі відразу заквапилися туди, позамикали двері, що хтозна-скільки стояли без замків, та щільно позачиняли вікна. Дітям заборонили влазити крізь проломи в стінах (хоч підмостки для вистави й поміст для глядачів були улюбленим місцем ігор).

А жінкам звеліли тричі на день приносити їжу на пожертву Руйнівникові.

Після того сільській старшині наснився ще один спільний сон.

«Звелетілий» Руйнівник, якого кожен упізнав з першого погляду, височів наче пагорб у сутінках, повернувшись до людей спиною та похитуючи головою, що сягала якраз бруса «воскової гамазеї».

Ось що вони почули:

— За півтора місяці префект вимагатиме вирядити військо в каральну експедицію, посилаючись на статтю закону, що гласить:

«При потребі військової сили або озброєної варти за надзвичайних обставин префект пропонує командирові дивізії або командирові бригади вирядити військовий підрозділ».

У разі наступу війська на нашу землю, треба загатити камінням і землею «шийку» долини й затопити долину водою. Греблю зводьте за допомогою бульдозера.

Мусите впоратися за двадцять днів, інакше злива зведе всю роботу нанівець!

Наступного ранку всі мешканці селища й «висілка» вийшли на будівельні роботи.

Але звідки ж у такий час, та ще в сільці десь на Сікоку, взявся бульдозер, про який ішлося? Та ще й потужний, завезений аж із Франції!

І його, і багато чого іншого, що придалося селищу під час наступної війни проти регулярної армії Великої Японської імперії, було приставлено (почасти з-за кордону) заздалегідь.

За часів занепаду правління сьоґунів і Реставрації Мейдзі селище відчутно збагатилося завдяки торгівлі воском. Але через низку повстань (зумовлених переважно непомірними податками) впало в злидні. Відродилося воно вже за нового режиму — завдяки поновленню воскового промислу. Було встановлено торговельні відносини навіть з Європою та Америкою.

А поки вичерпали запаси сировини та мусило згорнути виробництво, в селищі накопичилися запаси валюти та чималі статки.

Річ у тому, що між скасуванням заборони мати золото та її поновленням сільська старшина вклала громадські кошти в купівлю й продаж доларів.

Спекуляція принесла величезний зиск, бо старому, якого вирядили до Нью-Йорка з повним правом розпоряджатися коштами селища, уві сні Руйнівник передрік точну дату поновлення заборони й наказав завершити всі справи саме на той день.

Після успіху доларової спекуляції Руйнівник знову з’явився вві сні тому ж таки дідові й наказав повертатися додому через Європу.

І приставити з Франції потужний бульдозер.

10

З самого початку підготовки до війни дорослі мешканці долини вдень і вночі, змінюючи одне одного, згортали бульдозером землю зі схилів обабіч найвужчого місця при виході з долини, званого «шийкою».

Тут у давнину лежала чи то скелина, чи то брили чорної злежалої землі, висаджені в повітря Руйнівником; саме тут було найзручніше загатити долину, замкнути її греблею.

Те, що лише тут можна спорудити греблю за досить короткий час, неважко було зрозуміти, якщо поглянути на долину згори. Але ж поки гребля не готова, не можна перепиняти потік. Адже вода знесе недобудовану загату. А коли навіть і не знесе, то на поділлі здогадаються, що на верховині щось негаразд. Забезпечити вільний стік річкової води мала заздалегідь запланована робота.

Жінки й діти рубали бамбук у заростях коло «висілка», пробивали перетинки і з’єднували колінця так, що утворювалися тридцятиметрові рури.

Зібравши по десять таких рур у пучок, бондар скріплював їх обручами, наче діжку. Пробивати перетинки між колінцями теж навчив він.

Бамбукових рур наробили аж п’ять сотень і вклали на дно річки біля «шийки», де колись знаходилася Руйнівникова «велика загата» до риболовлі. На них бульдозер нагрібав землю й пісок, отож під час спорудження греблі вода могла спокійно бігти крізь ті бамбукові рури.

Ще малим я чував, ніби залишки бамбукових рур по П’ятдесятиденній війні й досі лежать на дні ріки. То був один із «слідів», про які казали діти. Казали також, що в рурах водяться тлусті вугрі.

Я не раз вибирався вниз по річці шукати ті рури з вуграми. І справді знаходив на глибині в мулі уламки стародавніх бамбучин.

Вганяючи, немов клин, каміння у вузьку улоговину між схилами, де просто на скелі викинула квіти дика азалія, зводили підмурівок греблі. Вода тим часом текла крізь бамбуковий водовід.

Далі всі мешканці селища, старе й мале, тягали солом’яні торби з землею й мурували саму греблю.

Починаючи від розчистки землі друзями й подругами Руйнівника в легендарні часи заснування селища в долині, спільна праця завжди знаменувала поворотні моменти в його історії.

Отож мені, навіть малому, неважко було уявити, що саме так було, коли споруджували цю греблю.

Поки вона зводилася, будівельники завважили, що долина не знати звідки почала просякати смородом. Земля потроху обсипалася з греблі, забивала бамбукові рури, і вода поступово накопичувалася в долині.

Вода була чорна й смердюча. І здавалася отруйною.

11

Надійшов день, коли Руйнівник сповістив уві сні сільській старшині, що війна на порозі.

Селище вже лежало під водою, каламутна чорна вода, плюскочучи хвилями об греблю, наче перевіряла її на міцність.

Розвідувальний загін, який діяв, незважаючи на загрозу будь-якої хвилини загинути, якщо вода прорве греблю, доповів уранці, що армія Великої Японської Імперії наближається.

Точно опівдні підірвали заздалегідь закладеним динамітом греблю, як колись Руйнівник — скелину або злежалі брили землі. Каламутна вода під хмарою згустілого за останні кілька днів смороду несамовито ринула вниз рухомою стіною.

Сморідна чорна вода змила разом із кіньми змішану роту регулярної армії Великої Японської імперії, яка підіймалася дорогою на дні крутобокої ущелини в лісі, викликала спалах хвороби серед дітей на поділлі, зробила на кілька років непридатними для обробки поля подолян.

Зібрати останки загиблих під повінню офіцерів і солдатів, доки чутка про трагічну загибель роти не поширилася в народі, після чого виконати доручене їй бойове завдання, тобто зайняти селище в лісовій долині, яке зухвало посміло опиратися японській армії, — такий наказ дістала новосформована друга змішана рота.

По коліно в смердючому болоті, солдати викопали з чорного баговиння трупи, а тоді без найменшого перепочинку рушили, грузнучи в мулі,  вздовж берега річки вгору, до місця призначення.

Першою жертвою розлючених вояків у селищі став старий на прізвисько «Той, що не злізає з дерева». Вже в зрілому віці він залишив долину, вибудував хижу просто на дереві й прожив там аж до старості. Жив він подаянням мешканців селища та «гірського висілка».

Різниця полягала в тому, що звичайному жебракові подають, нахиляючись до нього, а тут доводилося підносити вгору, наче вельможній особі.

«Той, що не злізає з дерева» не тільки мешкав у хижі на дереві, але й стрибав із гілки на гілку. Якщо іноді йому випадала потреба спуститися в долину, він, скільки міг, перестрибував з дерева на дерево.

А як далі подітися не було куди, скакав на руках, щоб не торкатися ногами землі.

Солдати з роти, що простувала через драговину, сприйняли старого, що ховався в гущавині на дереві, за велику мавпу — такий він був обірваний, розкуйовджений та худий.

Брудні, спітнілі, розлючені вояки, аби зірвати злість, підстрелили його. Від вигляду пораненої потвори, що намагалася тікати, стрибаючи на руках, солдати остаточно очманіли.

Кілька чоловік накинулися на «Того, що не злізає з дерева» й забили його прикладами до смерті.

12

Коли розвідувальний загін повідомив, що солдати другої роти підстрелили, а потім і добили «Того, що не злізає з дерева», мешканців селища й «висілка» й собі охопила невимовна лють. Було спаплюжено весь триб життя лісової долини. Щоправда, збройні сили селища були у стані війни з армією Великої Японської імперії відколи загатили ущелину в «шийці», а потім висадили греблю, викликавши повінь.

Але для більшості мешканців долини то була лише війна за наказом, що його виголосив Руйнівник старійшинам у спільному сні, війна, на яку треба йти не задумуючись, подобається вона тобі чи ні. Та й усе, що вчинили досі, було за прямим наказом Руйнівника.

І це зовсім не означало, ніби в душі кожного корінилася глибока певність, ніби ця війна стосується його особисто, ніби він готовий самохіть іти в бій.

Але звістка, як «Того, що не злізає з дерева» збито пострілами з дерева, де він жив, і тоді забито до смерті, викликала в кожного сільчанина певність, що війна — його власна, що треба битися до кінця.

Яким же побитом «Той, що не злізає з дерева», який оддавна перебував у лісі, зневажаючи дотеперішній спосіб життя в селищі, спричинився до запеклої війни з армією Великої Японської імперії?

На час, поки здійснювався план затоплення долини, коли річку перегороджували греблею, сільчани з долини переселилися до «гірського висілка».

Коли ж після першої поразки, завданої повінню, до лісу вступив новосформований ворожий підрозділ, виряджений у другу каральну експедицію, мешканці й долини, й висілка евакуювалися у пущу поза «дорогою мерців».

Тепер місцем їхнього замешкання стала місцина, що раніше була околицею, а саме, ліс, де віддавна жив «Той, що не злізає з дерева».

«Того, що не злізає з дерева», тепер сусіду, запросили на військову нараду старшини й закликали до спільних дій. Адже «Той, що не злізає з дерева» знав ліс досконально. Старий із запалом пообіцяв виступити на П’ятдесятиденну війну на боці збройних сил селища.

І зразу ж зголосився стати проводирем розвідгрупи, бо, як ніхто, вмів перестрибувати з дерева на дерево. На його біду, коли він вигуками з дерева намагався попередити розвідників, які просувалися в густому підліску і через це мали обмежену видимість, що вони занадто наблизилися до ворожого загону й ризикують бути викриті, його самого помітили.

І, сприйнявши за велику мавпу, підстрелили.

Коли солдати второпали, що забили людину з місцевих, то доповіли ротному. Після огляду труп поховали при дорозі, а рота продовжила марш.

Розвідники позначиили це місце й повернулися до штабу. Одразу ж вирядили людей по останки «Того, що не злізає з дерева». Бо ніхто й припустити не міг, щоб душа «Того, що не злізає з дерева» томилася в землі, до якої він за життя не бажав і доторкнутися.

Тіло обмили в джерелі й спалили, а прах поховали в дуплі великої дзелькви, на верхівці якої «Той, що не злізає з дерева» і вибудував хижу, коли пішов з долини.

Коли ми, дітлахи з селища, та «висілка» часом вибирались гратися до лісу, то неодмінно покладали квіти до цього «сліду».

13

Рота, яка здійснювала нічний марш і розраховувала захопити селище на світанку, затримана випадком із «Тим, що не злізає з дерева», тільки пополудні благополучно вступила до долини, де там і тут виднілися сліди затоплення.

Ротний негайно скликав на нараду командирів чот, улаштувавши штаб у школі, в учительській, а підофіцери й солдати спочивали просто навстоячки на спекотному спортмайданчику.

У долині, повсюдно захаращеній чорним багном, навіть не знайшлося де присісти, бо смердючий намул навіть на осонні не підсихав.

Поки солдати отак намагалися відпочити, стоячи на спортмайданчику, напруження, викликане походом через темний і серед білого дня ліс і постійним очікуванням пострілів з-за дерев чи ще однієї шаленої повені, спало; заразом уляглася й злість.

Кожен уже шкодував, що забили того брудного мізерного дідугана. Якось і не вірилося, що це перший день війни, вже навіть уявлялося — перша рота стала жертвою стихійного лиха; здавалося, за хвилину ротний сповістить, що їх виведено на вишкіл.

І скомандує всім розійтися до вечора, а тоді й повертатися до своїх казарм.

Але ротний, який о третій з’явився зі штабу, наказав розчищати від болота й упорядковувати хатини, реквізовані під десятиденний постій роти, яка мала здійснювати каральні вилазки.

Хоч криниці були в кожному дворі, всі вони були забиті чорним сморідним драговинням. Долиною протікала й річка, що брала початок у горах. Але вода в ній теж була брудна, так що відмиті нею від мулу стіни, підпорки та підлоги залишилися чорні.

Поки спітнілі, забрьохані солдати заходилися коло роботи, наслідки якої були сумнівні, штаб роти похопився: а як же з питною водою?

Дві групи вирядили на звідини двома схилами обабіч річки, дізнатися, чи далеко треба підійматися проти течії, аби дістатися до чистої, придатної до пиття води.

Одна група повернулася ввечері й доповіла, що вода в річці чиста вже біля окрайки лісу. А трохи нижче знову стає чорною і каламутною.

Хоч уже почало сутеніти, п’ятьох солдатів із каністрами негайно відрядили по воду.

Минуло аж дві години (надто довго, як на таку легку справу), і в долину повернулися послані солдати — хоч і з каністрами з чистою водою в кожній руці, але без гвинтівок чи будь-якої іншої зброї.

Та ще й тільки вчотирьох.

14

Доповіли вони таке.

Хоч їм і здалося підозрілим те, що в долині живої душі немає, обережність дедалі слабшала в міру того, як вони просувалися вздовж річки; коли ж натрапили на джерело під старим гостролистом, то від чистої води, яка стікала просто до річки, остаточно втратили пильність.

Аж раптом їх оточив озброєний загін — чоловік десь із півсотні. Єдиний із п’ятьох підофіцер ухопився за гвинтівку й миттю впав убитий. Шию йому зашморгнули мотузкою й повісили на високій гілляці старого гостролиста з посіченою, наче рубцями, корою.

Позосталі четверо відразу зметикували: це помста за схожого на мавпу старого, що його зістрелили з дерева й добили по дорозі в селище.

Солдати позадкували, а старий — командир загону — звернувся до них так:

— Жодного джерела питної води в долині більше немає. А це джерело, як ви вже, певно, зрозуміли, пантрують наші збройні сили. У нашій волі затруїти воду й тут — наш Руйнівник добре знається на отрутних зелах. Але ми залишаємо воду в джерелі чистою, щоб показати: ми не маємо ненависті проти підрозділу армії Великої Японської імперії, який окупував долину, хоч ваші вчинки й важко вибачити. Проте якщо злочини, які суперечать міжнародному праву, триватимуть і далі, закарбуйте собі: жодному з вас пощади не буде!

Четверо солдатів зрозуміли: ці селюки, що втекли зі своїх брудних хат і чигали на них із рушницями в лісі, мають своє село за самостійну країну, яка збирається воювати проти Великої Японської імперії!

Після того звернення їх відпустили, вони набрали чистої джерельної води, по яку прийшли. Та обережно рушили темною гірською стежкою назад.

Солдати, які добули воду, але втратили одного товариша й залишилися без зброї, дещо прикрасили розповідь щодо сили ворога, який зненацька оточив їх. Той ворог озброєний якоюсь не баченою досі, надсучасною зброєю! До того ж, десь у глибині пущі, здається, у них діє цілий завод-зброярня!

Про зброярню старий командир загону, що взяв їх у полон, прохопився навмисне: то була, так би мовити, психологічна обробка. Зброярню й справді спорудили в лісі, знову ж таки за наказом Руйнівника у спільному сні. Але то був не великий завод, а майстерня, де розбирали й лагодили зброю, закуплену деінде, а також вдосконалювали іграшкову зброю так, щоб із неї можна було насправжки стріляти.

І та зброярня направду виробляла «надсучасну зброю» найхимерніших конструкцій; її четвірка солдатів могла бачити на власні очі.

15

Надсучасна зброя, досі не бачена!

У певному розумінні це відповідало дійсності.

Як я вже казав, селище в лісовій долині використало плутанину з забороною на золото для вигідної спекуляції доларами, накопичило чималі статки, ба навіть розжилося французьким бульдозером.

Але на той час у світі поширювалася певна настороженість до Великої Японської імперії, де пишно розбуявся дух мілітаризму, тож закупити зброю було непросто.

За наказом Руйнівника, виголошеного в черговому спільному сні старих, в Німеччині закупили велику партію макетів гвинтівок, тобто іграшкової зброї. Крім того, з інших частин Японії та з-за кордону поназвозили найрізноманітніших застарілих верстатів.

А от з Німеччини приставили металообробний (як казали в селищі, «свердлувальний») верстат найновішої марки.

Керував лісовою зброярнею — та ще й так, що неабияк зацікавив ним усіх, від малюків і до поважних жінок — один інженер, змалку схибнутий на всілякій машинерії.

Кожна бригада відібрала з партії німецьких іграшок подобизни гвинтівок чи пістолетів до реконструкції.

Обговоривши з інженером, які саме деталі для цього потрібні, робітники відшукували потрібне на складі, де було повно всіляких запчастин. Далі їх доробляли за вказівками інженера й складали з рештою.

І ось так народжувалася «надсучасна» зброя.

Крім так званої надсучасної вогнепальної зброї, переробленої з німецьких іграшок, була й зброя, здатна справді завдавати супротивникові втрат — вдосконалені в лісовій зброярні пастки. То були чутливі й потужні капкани на крупних хижаків, завезені з Європи цілими десятками.

А вже інженер удосконалив і пристосував їх для військових цілей.

Якщо капкан відрубає звірові лапу, то здобич утече. Та коли його використати як зброю, то можна, навпаки, загострити його щелепи, щоб калічили ворогові ноги.

Першого ж дня окупації долини японською армією, коли одного з висланих по воду солдатів застрелили, а позосталих чотирьох відпустили, попередньо обеззброївши, близько півсотні солдатів було виряджено до джерела на окрайці лісу проти партизанів.

Тобто загону озброєних селян.

Ніч була безмісячна, чимало солдатів дістали глибокі рани від понаставлюваних у траві капканів.

Після цього потемки не наважувалися висилати до лісу навіть розвідників.

Тієї ж першої ночі сільчани, які крилися в лісі, приправили з табору в долину й випустили там старого корейського вовка, що його досить давно певний любитель тварин придбав у Сеулі дорогою додому.

Над ранок солдати помітили в долині якогось собаку й погналися за ним; старий змізернілий вовк сконав на місці, певно, з переляку.

Ротний фельдшер, оглянувши тварину, сповістив, що це — вовк, які, вважалося, в Японії давно перевелися.

Фельдшер порадив командирові якнайсуворіше заборонити виходити поночі з домівок, бо хтозна, а раптом у цьому закуті Сікокуських гір і справді водяться вовки.

Хоч той, що дістався йому до рук, був старий-старезний.

16

Наприкінці того довгого дня інженерна чота, виряджена лагодити зруйновані повінню телефонну й телеграфну лінії вздовж дороги, повернулася до штабу в школі, й командир доповів, що зв’язок поновлено. Почепивши проводи на останній стовп, вже в долині, до захопленого селища підвели електрику й телефон.

З вікон учительської, де розташувався штаб, на досі темну лісову долину ринуло яскраве світло. Зробилося легше лікувати поранених капканами. Солдати, яких неабияк тривожив навколишній морок, побачивши електричне світло, на радощах загорлали так, що аж луна пішла пралісом. Здавалося, вже можна святкувати перемогу над тубільцями цього загадкового гірського краю...

Жоден з командирів навіть не подумав нікого скартати за таке очевидне порушення дисципліни.

Ротний наказав негайно зв’язатися зі штабом полку. Та коли взяв від ад’ютанта трубку й енергійно підніс її до вуха, то почув:

— Дарма ви розв’язали війну! Раджу дати нам спокій. Щоб завтра вранці забралися геть із нашої долини!

Голос був статечний, в ньому вчувалися глибока певність, розважливість — але водночас і рішучість.

Ротний від несподіванки аж упустив трубку на коліна й розгублено закліпав очима.

— Якийсь старий недоумок вклинився, — пояснив він ад’ютантові.

Хоч насправді відчув у голосі старого неабияку владність. Може, то був навіть сам Руйнівник, про якого щойно прохопився партизан у лісі...

Знову додзвонитися до штабу полку не вдавалося. Тільки-но ротний запитав у телефоніста, викликаного ад’ютантом, що з телефоном, як згасло й світло.

Гуркіт вибуху, що долинув здаля, підтвердив офіцерам і солдатам у долині: телефонний кабель і електричні проводи висаджено в повітря.

Щоб передати телефоном ультиматум лісового загону, інженер заздалегідь під’єднався до телефонної лінії. А заодно встановив і вибухівку з годинниковим механізмом, налаштованим на десять хвилин після повернення інженерної чоти.

Настав ранок.

Хоч ніч була багата на пригоди, ротний підвівся рано й у супроводі командирів та чималої варти виліз на прискалок понад лісом — роздивитися ретельніше зайняту його ротою долину.

Він стояв на тій самій «приступці з десять мат», звідки в сиву давнину видивлявся, чи не наближається ворог, «звелетілий» Руйнівник по своїх щоранішніх вправах з обертанням довкола стовбура старої тополі.

Наче бажаючи виповнити груди чистим повітрям височини, куди не сягав сморід чорного баговиння, ротний випнув угору підборіддя й кілька разів глибоко вдихнув, дивлячись на праліс навкруг долини і потроху повертаючись, щоб охопити поглядом усе видноколо.

Хлопці-розвідники, які ховалися в лискучому тріпотливому листі дерев неподалік, доповіли старшині зі штабу, як ротний повільно обертався навколо себе.

Похитуючись, наче мала дитина, яка іще не навчилася до пуття ходити.

17

Можливо, в поставі ротного і справді не відчувалося певності.

Але його вперте мовчання, скорше, свідчило про притаманний професійному військовому самоконтроль. Переступаючи з ноги на ногу, він роздивлявся пущу на виднокрузі.

Кільця однакової забарви що далі, то плавкіше переходили одне в одне.

«Яким дивом оселилися люди серед цього правічного лісу, розчистивши цілий видолинок?» — думав ротний. Нащадки тих незбагненних людей нині з незбагненною затятістю опиралися його роті.

Розлогий ліс навсібіч був для ротного ворожим табором, де чаїлися мешканці долини з усім своїм скарбом аж до собак.

Ці люди занесли руку на міць держави, змурувавши греблю, яка перетворила їхню долину на дно річки, й висадивши її в повітря, так що повінь стерла з лиця землі армійську роту. А згодом сховалися в лісі й далі чинять несамовитий спротив японським імперським військам.

Але ніде не було видно жодного людського сліду, не кажучи вже про секретну зброярню, що виробляла надсучасну зброю.

Щоправда, солдати з інженерної чоти, повертаючись поночі в долину, бачили вогник десь серед гір (то спалювали тіло «Того, що не злізає з дерева»).

Але при денному світлі годі було віднайти бодай найменші сліди бунтівників. Воєнна акція мала якраз і витягти їх усіх — старих і малих, жінок і чоловіків — з пралісу.

Щоб покласти край неподобству — «подвійній бухгалтерії з подвірною книгою...»

«Гей ви, виходьте! Годі ховатися! Ваш опір марний і безглуздий!», — хотілося, мабуть, щосили загукати ротному до зараз іще мовчазного лісу.

Коли йому доручили командувати другою змішаною ротою, він не особливо розумів, навіщо веде солдатів у похід. Тоді він був майже певен, що причина загибелі першої роти — в стихійному лихові.

Але дедалі певніше випливало, що нищівна для першої роти повінь була викликана штучно. Спершу на марші його солдати знищили ворожого шпигуна, що, наче мавпа, стрибав по деревах. Потім і одного солдата було вбито, а ще чотирьох — обеззброєно. Виряджений проти «партизанів» загін не те що не вистежив їх, а й зазнав чималих втрат пораненими через наладовані ворогом капкани.

Вже ці втрати самі по собі спонукали ротного не зупинятися перед жодними воєнними діями: під загрозою був престиж збройних сил Великої Японської імперії!

Але ротний все ще не розумів, чому бунтівники пішли на те, щоб сховатися в лісі цілим селищем. Нехай мешканці долини за допомогою «подвійної бухгалтерії з подвірною книгою» уникають земельної реформи, яку провадить Велика Японська імперія, ставши на шлях перетворення на сучасну державу. Так, завдяки цій дитячій вигадці вони хтозна-скільки років сплачують лише половину податків, постачають лише половину рекрутів. Такому не годиться попускати, й каральна експедиція мала знеохотити інших брати з них подібний приклад...

Але першу роту, виряджену в каральну експедицію, знищили до ноги, а другу вже втягнули в бойові дії з сумнівним скутком. Задум префекта й командира полку полягав у тому, щоб силою роти зайняти долину, приборкати селище, втокмачити в голови селянам як слід, що їхні витівки з подвірною книгою — саботаж, як не державний злочин.

А тоді, за допомогою урядовців із префектури, довести подвірну книгу до ладу, сільську старшину притягти до кримінальної відповідальності через поліцію.

Передбачалося використати як посередників, у першу чергу, місцевого поліцая, далі вчителів, ченців та настоятеля храму.

Проте зараз, коли перша рота загинула, друга зазнала втрат, а селяни-бунтівники зникли десь у лісовій пущі разом із гаданими посередниками, ротний не міг вдатися до жодної з заздалегідь обміркованих дій.

18

Як повелися селяни, що переховувалися в лісі, з людьми, що могли виступати посередниками?

Ті, кого учасники каральної експедиції гадали взяти за посередників, були родом не з селища й не з «висілка».

Лише ченці з буддійського храму та настоятель сінтоїстського храму Місіма-дзіндзя мали місцеве коріння, походили зі старовинних родів, чиї імена ще вписували на «солом’яники» під час повстання під проводом Мейске Камеї. Але як служителі церкви дотримувалися нейтралітету у війні проти держави, обряджаючи загиблих і, разом із лікарем та дантистом, беручи участь у медичній місії Червоного Хреста.

Сільський поліцай зник і більше не показувався відразу по першій появі у спільному сні Руйнівника зі звісткою, що наближається війна, потім названа «П’ядесятиденною».

Учителі початкової й середньої шкіл дістали на початку воєнних дій селища назву «недружніх тубільців» і були розміщені в лісі в концентраційному таборі.

Мешканці селища жили в жовтаво-зелених, під колір лісу, туристських наметах німецького виробництва. Кілька таких наметів виділили під «концентраційний табір», де й тримали під вартою «недружніх тубільців».

У таких самих наметах мешкали в лісі всі сільчани. Лише для таємної зброярні, де до верстатів треба було підвести живлення, збудували комору. За винятком цієї споруди, намети житлового табору часто переносили — відповідно до дій ворожої розвідки.

Найчастіше великі родини займали один або й два намети. Якщо бойова обстановка була спокійна, в ці намети наприкінці тижня поверталися діти. Весь інший час вони проводили в шкільному таборі.

Шкільний табір був у глухому закуті лісу, подалі від окрайки.

Він правив також і за перевалочний пункт, звідки переправляли до лікарні в сусідній префектурі хворих і поранених, з якими не встигав упоратися пересувний польовий шпиталь.

Вже наприкінці війни розвідники виявили шкільний табір і доповіли ротному, але ніяких воєнних дій щодо нього вчинено не було. Дітей, хоч і ворожих, втягувати у війну ротний усе ж не дуже бажав.

Отож, вирядивши дітей до шкільного табору, жінки і юнацтво мешкали в родинних наметах, розташування яких визначалося лінією фронту. Там була і група наметів, де жили бойовики, і група, де мешкали дівчата з бойового забезпечення. В самому центрі стояв штабний намет сільської старшини.

Після першої вилазки солдатів у ліс ротний став аж надто обережним, тому спершу необхідність у переносі табору виникала лише вряди-годи.

Але питому здатність швидко пересуватися у відповідь на дії супротивника лісовий табір зберігав.

19

Учителі, «недружні тубільці», по-різному ставилися до війни селища проти держави. Найбільше вирізнялася поведінка двох із них.

Один був викладач старших класів, який особливо захоплювався економікою: цього підстаркуватого одинака не дуже охочі до навчання (особливо з економіки, яка їм, майбутнім спадкоємцям селянських садиб, була ні до чого) старшокласники одностайно звали Занудою.

Однак від першого дня спорудження греблі він почав виявляти неабияку цікавість, а коли почалося лісове партизанське життя, став шукати можливості долучитися до односельців, переконуючи їх, що ніколи нічого подібного й уявити собі не міг.

Але підстаркуватому приблуді, звичайно, не знайшлося місця на передовій.

Тоді він узявся від імені селища складати лист-відозву про П’ятдесятиденну війну до пригноблених народів китайською, англійською, французькою, німецькою та іспанською мовами. Для цього він користувався термінами торговельної кореспонденції, запозиченими з власноруч складеного для занять підручника, який називався «Короткий довідник з міжнародної торговельної кореспонденції».

Щоправда, за якими адресами розсилати листи, він, здається, так і не вирішив...

Другий був учитель фізкультури — колишній чемпіон учительської семінарії з бігу на довгі дистанції, учасник чемпіонату Японії (чим неабияк хизувався).

Він мав дрібне, червонясте личко з випнутими вилицями. Коли кипіла робота навколо споруджуваної греблі, він, здавалося, ніяк не міг второпати запалу односельців і лише без кінця мимрив:

— Не робіть дурниць, навіщо ви це затіяли?

У лісі вчитель фізкультури мешкав у «концентраційному таборі» для «недружніх тубільців» під надійною охороною двійка молодиків.

На евакуацію в ліс і партизанські дії він реагував отим самим нудним своїм бубонінням:

— Не робіть дурниць, навіщо ви це затіяли?

Позаяк від початку П’ятдесятиденної війни вчитель фізкультури був відрізаний від усякої інформації, йому було невтямки, що рота, яка окупувала долину, раз-по-раз вступає в незначні сутички з десантом селища.

Проте якось він звернув увагу, що один з його молодих охоронців озброєний гвинтівкою з імператорським гербом-хризантемою.

На запитання, що це мало б значити, молодик не став критися й випалив:

— Старійшини кажуть, що зброя, відібрана у ворога, належить тому, хто її відібрав!

Вугласте личко вчителя почервоніло, він спромігся лише промимрити:

— Не роби дурниць.

І затнувся.

Тієї ж ночі при спробі втекти вчителя фізкультури тяжко поранив, а тоді й затримав, один з вартових.

Ранком старійшини зі штабу відкрили засідання трибуналу, який засудив «недружнього тубільця» до висилки.

Хоч йому й побажали безпечно дістатися до «окупантів», зустріли його рушниці роти, яку часто-густо турбував лісовий десант. То більше, що його звільнили з-під варти опівдні біля джерела при «дорозі мерців».

А саме того ранку з лісу вкотре вже обстріляли солдатів, які йшли строєм із долини до лісу.

Коли вчитель фізкультури бігцем спускався схилом через сад і змішаний гайок, військовики Великої Японської імперії піднесли гвинтівки й дали залп.

20

Від самого початку головним тактичним засобом ротного було ретельне прочісування лісу. Але через обмежену кількість солдатів прочесати можна було хіба що вузьку смугу.

Старшина з лісового штабу швидко розкусила його тактику й виробила зустрічний прийом.

Розвідгрупа, яка вранці обходила долину, з поведінки офіцерів та солдатів, що виходили зі школи й хатин, робила висновок: готується якась значна акція. Через мережу зв’язкових, що постійно чатували в лісі, старійшини передавали наказ: бути готовими будь-якої хвилини згорнути намети.

Старі, які згори пильнували за напрямком прочісування, відразу ж передавали наказ переносити намети й домашній скарб за межі небезпечної смуги; вони ж відповідали і за безпеку жінок та дітей.

По тому назустріч воякам японської армії вирушали бойові трійки «десантників».

До них входили пожежники, які мали величезний досвід прочісування лісу — чи то коли заблукає дитина (так, до речі, шукали вони й мене, коли я зник у лісі, але про це мова далі), чи то коли втече з поділля якийсь злочинець. Тому їм завиграшки було ховатися від солдатів, які вперше потрапили до нашого лісу.

У бойовій трійці десанту «лівофланговий», «правофланговий» та «центровий» ішли метрів за двадцять п’ять один від одного. Вони ховалися в добре пам’ятних під час колишніх виправ до лісу важкопрохідних місцях — буреломі, рівчаках, скелях.

Коли в такому місці хтось із солдатів, що продиралися цепом угору крізь чагарі, трохи відставав від товаришів (тобто його сусіди ліворуч і праворуч обганяли його і втрачали з очей, бо цеп у тому місці вигинався дугою), просто на бідолаху вискакував «центровий» і вражав його з рушниці. А тоді мерщій відступав.

До солдата кидалися двоє товаришів зліва й справа, і тут знову лунали постріли, вже з обох флангів, і ті також падали.

Троє вбитих утворювали неабиякий вилом у цепу солдатів, що дозволяло «центровому», а за ним і «фланговим» спокійнісінько зникнути в лісовій гущавині.

Отак невдовзі після початку прочісування кожна з бойових трійок виводила з ладу по троє солдатів і ланцюг облавників рвався.

Якби в «десантників» усе йшло гаразд, тактика прочісування, обрана ротним, зазнала б цілковитої невдачі. Але через помилку однієї з трійок її «центровий» був тяжко поранений і потрапив у полон.

Ця трійка чатувала на скелі, обвитій лозою дикого винограду.

Я не раз приносив сестричці виноград із цієї скелі — одного зі «слідів» по П’ятдесятиденній війні. Зі східного боку густі зарості  й звалище каміння, так що дитині видряпатися на скелю важкенько. А от із західного є стежка, проточена джерельцем.

Вирахувавши, що саме з цього боку видиратимуться на скелю солдати, бойова трійка зачаїлася нагорі. Проте кремезний солдат видряпався на каменюки і, розсунувши лозу, вигулькнув зі східного боку.

Захоплений зненацька, «центровий» квапливо вистрілив і схиби. Тут вихопилися, вже від джерельця, ще двоє солдатів, їх зустріли «флангові», а «центровий», уже без набою в рушниці, не маючи часу відступати, скочив зі скелі.

Але скотився схилом просто в руки ворогів.

21

Звістка про те, що захоплено першого полоненого, подіяла на солдатів, наче сигнал сурми на відбій: усі мерщій кинулися з лісу.

Гадаю, ротний був кмітливий командир і враз зрозумів хибність обраної на початку тактики. Допитавши полоненого, він прийняв рішення від завтра змінити порядок бойових дій, щоб бодай частково зберегти своє добре ім’я.

Втім, нічого істотного від бранця не дізналися.

Мало того, що він упав зі скелі, розлючені загибеллю друзів солдати ще й стусали його прикладами, навіть штрикали багнетами, тож приставлений до штабу, він уже ледве дихав. На допиті, що його особисто проводив ротний, полонений не сказав нічого певного й невдовзі помер.

За мирного часу він торгував саке й соєвим соусом і був відомий у селищі під прізвиськом «Той, що тягає собаку». В ошатному мисливському капелюшку й спортивних штанях розвозив він свій товар аж до кінця «висілка» на велосипеді з міцним кошиком на передньому колесі, а за ним завжди волікся на мотузку рудий песик.

Цей чоловік і постраждав тепер через свою невлучну стрільбу по імперських вояках.

Увечері того дня, коли «Той, що тягає собаку», потрапив у полон і помер, сталася незвичайна подія.

Мешканці лісового табору, які рятувалися втечею від прочісування лісу, в самому розпалі роботи з переносу наметів на нове місце помітили: пес, що бігав поруч із дружиною та дітьми «Того, що тягає собаку», якось дивно скавучить.

Коли жінка, навантажена важким наметом та кухонним начинням, підвела голову, то побачила в непевному вечірньому світлі, яке пробивалося поміж листям в червонясто-чорну тінь, самотню невиразну постать.

Ніби там стояв «Той, що тягає собаку» — як завжди, в мисливському капелюшку й спортивних штанях.

— Оце дивина! Що там робить наш татусь? До нас не підходить і начебто й не дивиться в наш бік. Може, мені ввижається? — чи то до дітей і пса, чи то сама до себе збентежено мимрила жінка. Поки вона збиралася з духом, аби роздивитися краще, невиразна людська постать зникла.

Коли надвечір табір було облагоджено, жінка завітала з розмовою до панотця-настоятеля.

Розвідники тим часом уже встигли повідомити: «Той, що тягає собаку» взятий у полон, може, вже й помер. Звістка ця дійшла й до його родини.

Настоятель висловив припущення, що дух чоловіка з’явився сповістити про його смерть, аби дружина, діти, ба навіть собака марно не чекали. Як з’явиться знову, треба поводитися, ніби нічого не сталося; тоді дух зрозуміє, що звістку про смерть почуто, і вгомониться. Якщо ж надто схвильовано сприймати його, то хтозна, чи не завадить це духові спокійно вирушити до потойбічного світу.

Навіть без цього може настати безлад, бо нині живі люди ходять лісом, де споконвіку впокоюються між дерев душі померлих...

Вбита горем жінка відверто відказала:

— Та ми й самі здогадалися, коли побачили татусеву постать, що краще вдавати, ніби ми його не бачимо! Ми ж бо його добре знали: як показати, що його вгледіли, хтозна, чи не потяг би він за собою і нас, ба навіть і собаку! А якщо вдати, що його не завважили, татусева душа, хай навіть через нехіть, не вчинить нам нічого злого. Ми показали, що потроху звикаємося з його смертю!

22

Наступного дня вдова «Того, що тягає собаку» перенесла свій намет подалі від сусідських наметів.

— Нехай уже дух з’являється мені, дітям, собаці, але нікого більше не турбує, — пояснювала вона.

А якщо і справді з’явиться, то тоді вона скаже дітям і собаці:

— Що ж там сталося із нашим татусем? Видно, його вже немає. Якщо він і справді помер, то нехай упокоїться його душа! Років за кілька й ми опинимося там, де він!

Тим часом на «свердлувальному» верстаті в зброярні вдові «Того, що тягає собаку» вирізьбили поминальну табличку; вона поставила її в належному місці в затінку й молилася, як годиться.

Дух чоловіка, який ширяв у жовтаво-зелених сутінках пралісу, заспокоївся, привид більше не з’являвся.

Поки вдова «Того, що тягає собаку» вдавалася до хитрощів із його духом, П’ятдесятиденна війна тривала.

Ротний, зрозумівши провал тактики прочісування, обмірковував новий план, який мав гарантувати армії Великої Японської імперії успіх у війні проти лісових партизанів.

Нарешті його роздуми вилилися в тактику «війни за півкілометрівкою».

Розіклавши на столі в штабі-учительській мапу півкілометрового масштабу, ротний прокреслив на ній червону лінію від школи в долині, де перебував. П’ять чот одна по одній мали йти крізь ліс за компасом у цьому напрямку. Дійшовши до самого краю лісу, вони мусили виконати команду «кругом руш» і тим же курсом повернутися в долину.

Наступного дня на мапі було накреслено другу червону лінію під кутом десять градусів до першої. І знову п’ять взводів похідною колоною пройшли через ліс і повернулися назад по власних слідах.

Повторивши цей прийом тридцять шість разів, можна знищити таємничу могуть лісу, що його обрали за криївку і вважали безмежним партизани.

Отак розумував ротний, розробляючи тактику «війни за півкілометрівкою».

Старійшини зі штабу вже на третій день проникли навіть у психологічну суть задуму ротного. Один із них сам допомагав колись робити зйомки для тієї мапи і тепер підсміювався над її вадами.

Воювати ставало значно простіше, бо можна було легко розрахувати напрям чергового маршруту й заздалегідь прибрати з дороги намети.

Але «війна за півкілометрівкою» несподівано принесла вирішальний успіх, якого навіть не сподівався сам ротний. Взводний, що йшов попереду колони, притискаючи до просякнутої потом на грудях гімнастерки компас, помітив попереду в лісі зброярню.

Таємницю лісового війська.

23

Коли задум «війни за півкілометрівкою» було розгадано, інженер прокреслив червоні лінії на власній мапі й визначив: за кілька днів ворожий підрозділ вийде просто на зброярню.

По терміновій нараді зі старшиною розпочалася відповідна операція лісового загону — евакуація устаткування та матеріалів.

Щоправда, ворог, який щодня змінював на десять градусів напрямок маршу за компасом із долини, був уже майже поруч зі зброярнею. Тому з евакуацією годі було довше зволікати. Щойно колона солдатів пройшла вранці неподалік і зникла в лісовій гущавині, юнаки та чоловіки заповзялися мерщій перетягувати верстати.

Інженер цілісіньку ніч готував спеціальне знаряддя.

То була «колісниця бога Ашури» — видовбана з висохлого стовбура величезного поваленого кипарисовика подобизна човна. Кремезні чоловіки потягли ту «колісницю», завантажену верстатами, через ліс.

Інша бригада взялася викопувати кабель живлення й прокладати його до нового місця розташування зброярні. А жінки, ба навіть діти заходилися переносити зі складу безліч всілякого інструменту, заготовок, придатних до переробки відходів.

Перебазування завершили до смерку, щоб солдати, повертаючись із лісу, не почули гамору.

Але старшина зі штабу, коли наступного ранку вибралася перевірити, як пройшла робота, побачила раптом таке, від чого тьохнуло серце.

Глибока колія важенної «колісниці Ашури» з верстатами тяглася від галявини, де стояла була зброярня, простісінько до нового місця. Це зводило нанівець увесь сенс евакуації.

Тож чоловіки, хоч і заходилися гарячково маскувати колію землею і торішнім опалим листям, помітно втратили дотеперішню впевненість.

Аж тут почали діяти дітлахи.

Їхній ватажок звернувся до старшини:

— Ми з хлопцями часто гралися в лісі у «плутані доріжки». Цебто одна команда була слідопитами, а друга замітала власні сліди й робила фальшиві, аби ошукати слідопитів і не дати себе наздогнати. І отих фальшивих стежок ми могли наробити стільки, що слідопити врешті-решт заплутувалися й не знали навіть, як видостатися з тієї плутанини. Ось що це за гра. Запевне, й ворога, що переслідує нас, вдасться ошукати, якщо спорудити довкола справжньої колії «колісниці» плутанину фальшивих...

Діставши схвалення старших, найзавзятіші гравці в «плутані доріжки» набрали собі кожен по загону. І таки справді не підвели.

Вийшло так, як вони й казали.

Коли розташування зброярні завдяки тактиці «війни за півкілометрівкою» було виявлено, то викрили й слід від «колісниці Ашури».

Але дістатися по ньому на нове місце так і не спромоглися.

У дитинстві я пополазив собі по остову «колісниці Ашури», покинутої в лісі. Дехто, щоправда, був схильний твердити, що то волок, перероблений Руйнівником із корабля. Переповідали також, що як забаритися там до смерку, то почуєш голоси дітей.

Вони нібито ще за часів П’ятдесятиденної війни заблукали у власноруч спорудженому лабіринті й досі не можуть вибратися.

24

Коли до штабу в долині надійшло донесення, що виявлено будівлю зброярні (щоправда, вже без верстатів, матеріалів чи бодай кабелів живлення), ротний уперше за всю каральну виправу вочевидь зрадів.

І відразу ж віддав черговий наказ.

Уздовж прямої лінії завдовжки сто метрів за мапою від долини до зброярні розчистити триметрову просіку. Щоб не було ані деревця, ані кущика!

Сільчани, які ховалися в дрімучому пралісі, знали, як він зріс. На початку гори вкривала лише трава. Де-не-де пробивалися паростки тису та сосни, швидко розростався шафранник. Коли ж тис ішов у ріст, шафранник всихав. Потім крізь тисові зарості вистромлювалися сосонки. Соснина глушила власні молоді паростки, але в затінку підростали дуби й буки, які й собі несли сосонкам загибель.

А тепер їхні могутні кількасотрічні стовбури мусили впасти від рук чужоземних солдатів на смузі сто на три метри.

Три дні бунтівники з долини та «висілка», від малого до старого, дивилися з лісової-гущавини, як безжально валять велетенські дерева.

А коли в лісі з’явилася просіка сто на три метри, ротний наказав притягти на цей її кінець тридцятивосьмиміліметрову польову гармату!

Хоч солдати й добряче впріли при цій роботі, але на четвертий день від початку порубу опівдні гармата вже стояла поміж рядами старих дерев, націлена прямою наводкою на будівлю зброярні.

Ротний, що навмисне вибрався сюди зі штабу в долині, високо підніс праву руку в білій, випраній рукавичці й подав знак. Тридцятивосьмиміліметрова гармата вивергнула сніп полум’я, розлігся оглушливий гуркіт.

Снаряд пролетів свої сто метрів поміж стіни віковічних дерез обабіч просіки і влучив прямісінько в будівлю зброярні.

Вона миттю спалахнула, а друзки, що розлетілися навсібіч, наче викрешували вогонь.

— Банзай! Банзай! — загукали солдати Великої Японської імперії.

Ще не відлунали їхні вигуки, як перед ними відкрилося дивне видовище.

З лісу раптом висипало понад сотню бунтівників, які досі майже не траплялися їм на очі.

З білими брезентовими відрами в руках люди вигулькували з лісових нетрів і заливали водою зруйновану будівлю й довколишні дерева, які теж зайнялися.

Наче викурені гуркотом пострілу та вогнем борсуки й лисиці, вони з’являлися з-поза дерев, спотикалися, обпікалися, але вихлюпували, не шкодуючи, воду з важенних на вигляд білих брезентових відер.

А тоді знову блискавично зникали в хащі...

Несамовитий регіт вояків Великої Японської імперії від цієї кумедної метушні розлігся понад стометровою просікою, де ще не розвіявся блакитний пороховий димок.

25

Все сталося в лічені секунди.

Поки ротний прийшов до тями й повернувся до свого ад’ютанта, щоб віддати наказ припинити це неподобство, вогонь було загашено, а люди з порожніми брезентовими відрами вже зникали в гущавині.

Наче не звертаючи анінайменшої уваги на солдатів і офіцерів Великої Японської імперії, від яких їх відділяла якась сотня метрів, вони вигулькнули з лісових нетрищ і от-от мали знову зникнути в них.

Як ото випорскує з-під землі і знову западає глибоко чиста джерельна вода...

Не міг же ротний віддати наказ стріляти в людей, хай навіть і заколотників, що ховалися в лісі, «озброєних» самими відрами! Скоріш за все, він наказав перепинити їх, не дати загубитися в лісовій хащі.

І солдати, регочучи, пустилися стометровою просікою ловити тих кумедних бунтівників.

І тут із лісу гримнув залп.

Перші кілька солдатів попадали, а ті, що бігли за ними, перечепилися й повалилися купою один на одного.

А сільчани, з цілковитою зневагою до замішання переслідувачів, западалися далі й далі поміж дерев. Але тепер уже залунали постріли солдатів.

І втікачі з брезентовими відрами опинилися мовби між двох вогнів.

Поза сумнівом, першим відкрив стрілянину лісовий загін. Але зброї в селян було обмаль, тож їхній залп не завдав роті відчутних втрат. А сила-силенна людей, що повибігали з повними брезентовими відрами гасити вогонь, не могла миттю розпорошитися в гущавині лісу.

Один за одним падали вони, скошені кулями солдатів, які їх наздоганяли. Солдати вже не сміялися, а розлючені до краю, безжально підіймали на багнети поранених, які намагалися бодай якось доповзти до лісу.

Просіку виповнили зойки, стогони, розпачливі вигуки. А до тих зойків та болісних стогонів домішувалися вибухи гранат, вироблених на зруйнованій снарядом зброярні, що полетіли з лісу просто в офіцерів коло гармати.

Якби гранат було трохи більше, кінець би й ротному, й усім командирам. Але сільська старшина і так побоювалася, що й від того десятка гранат, кинутих одночасно, може зайнятися ліс.

Коли з лісу вилетіли гранати, ротний пірнув під гармату й цим урятувався. А коли підвівся знову, замахав правою рукою в закаляній уже білій рукавичці.

Наказуючи припинити переслідування.

Зібравши поранених, своїх і ворожих, рота повернулася в долину.

Було залишено лише команду, яка до заходу сонця мала виконати гіркий обов’язок — гідно поховати полеглих товаришів.

Побитих же селян-бунтівників ротний наказав не чіпати, нехай собі лежать...

26

Коли бранців, які спершу змагалися з вогнем, а згодом були поранені пострілами солдатів Великої Японської імперії, приставили до одного з класів школи в долині, лікар поперев’язував їм рани.

Легкопоранених зібрали в кутку, і ротний розпочав допит.

Може, полонені, що лежали на матах на долівці, до останнього не розв’язували язики?

Та ні, навіть навпаки. Ротного аж неабияк зачудувала їхня балакучість. До того ж, усі вони в один голос запевняли, ніби Руйнівник, їхній ватажок, існує насправді (скорше за все, цілком певні цього).

Ротний залюбки повірив, бо й сам гадав, що чутий першого дня по телефону старечий голос, у якому вчувалися певність себе, досвід та гострий розум, належав саме ватажкові заколотників — Руйнівникові.

Перший із допитуваних сповістив, що їхнє військо створило єдиний фронт антияпонської боротьби спільно з китайськими повстанцями та корейськими партизанами, від яких має ось-ось надійти підкріплення. Саме йому, мовляв, доручив Руйнівник установити зв’язок, товкмачив своєї бранець, домішуючи навмання у мову китайські та корейські слова.

І таки справді, в штабі лісового загону не бракувало відозв різними іноземними мовами, що їх склав непогамовний учитель старших класів на основі «Довідника з міжнародної торговельної кореспонденції»...

Другий полонений твердив, що в лісі знайдено «лісове диво» — не знану досі речовину, що по переробці в Німеччині прислужилася для виготовлення бомби новітнього типу. Деталі бомби нібито доправили під виглядом металевих іграшок. Під керівництвом Руйнівника, неабиякого вченого та знавця техніки, монтаж бомби в лісовій зброярні, перенесеній в інше потайне місце, запевне, вже завершено. А що бійці лісового загону з ризиком для себе гасили вогонь на старому місці, то це, мовляв, через те, що там могли залишитися бодай крихти переробленого «лісового дива».

Чого б цілком вистачило, аби стерти з лиця землі добру половину лісу.

Не всі бранці давали такі хвалькуваті і войовничі свідчення.

Один став висувати умови замирення між лісовим загоном та регулярною армією Великої Японської імперії.

То був поштмейстер, відомий книжник.

Папірець, просякнутий кров’ю і потом, який він витяг із нагрудної кишені, твердячи, ніби то запропоновані Руйнівником умови мирної угоди, являв собою бланк телеграми з цитатами із книги Канта «До вічного миру», виданої у «Бібліотеці Іванамі», як-от:

«Мирну угоду, в якій прихована можливість розв’язати війну в майбутньому, аж ніяк не можна вважати мирною угодою».

«Жодна незалежна держава (однаково, мала чи велика) не може переходити у власність іншої держави шляхом успадкування, обміну, купівлі чи дарування».

«Ніяка країна під час війни в жодному разі не повинна припускатися таких ворожих дій, які зробили б неможливою довіру до неї в подальшому при складанні мирної угоди. До таких належать використання найманих убивць та отруювачів, ламання умов капітуляції, заохочування заколотницької діяльності в тилу противника тощо».

Вдача у ротного була така, що він терпляче слухав усе, хоч і закипав усередині.

Та коли поштмейстер почав розтлумачувати йому умови перемир’я за принципами Канта, він не витримав і аж затупотів по долівці, поруч із пораненим, важкими армійськими черевиками.

Щоб, нарешті, покласти край цьому нечуваному знущанню.

27

П’ятеро тяжкопоранених без жодної надії на одужання лежали в класі. На третю ніч полону їхній стан одночасно погіршився.

Аж раптом у темному класі де не взялися їхні родичі. Вони, від малого до старого, спустилися з лісу й тепер оце сиділи, понуривши голови, довкола бранців, які доживали останні години.

Штаб роти містився в тій же школі, де тримали полонених. Звичайно, вартові стояли на посту.

Але, немов вода, просочилися крізь охорону лісові люди й тихо повклякали, поклавши руки на коліна, навколо мат, де лежали при смерті поранені. Щоб добре бачити обличчя рідних у світлі місяця, яке заливало долину, кревні присунули їхні вбогі ложа до вікон.

З лісу принесли чистої джерельної води в брезентових відрах, і тепер у кожному з тих відер відбивався повний місяць.

На ранок солдати побачили п’ятьох, уже неживих, бранців і п’ять родин, що побивалися й голосили поруч.

Сповіщений про це ротний розпорядився так: мертвих бунтівників поховати, як і попередніх, — на галявині за спортмайданчиком, а після похорону допитати їхніх родичів: як це їм вдалося промкнутися вночі в місце розташування роти.

За умови чесних і правдивих свідчень, ставитися до них із пошаною як до перших добровільних перебіжчиків із табору затятих бунтівників...

Під наглядом солдатів, які перепочивали купками в затінку школи, родичі — старі, малі, молодиці з немовлятами на руках — потяглися на спортмайданчик за солдатами похоронної команди, які несли загорнутих у мати небіжчиків.

Коли процесія досягла середини спортмайданчика, з лісу нагорі зненацька гримнула й виповнила долину оглушлива жалобна музика.

Як я вже пояснював стосовно «шаленого ревища», рельєф долини напрочуд сприяв поширенню звука.

Музика помітно відрізнялася від звичної, вона нагадувала скоріше жалобні марші американських негрів, де барабани й тарілки відбивають ритм, а мелодію ведуть фаготи й сурми.

Рідню небіжчиків ревіння оркестру начеб і не збентежило; сповнені суму й печалі, вони тихо простували далі, отож солдати й собі швидко заспокоїлися, певні, що то звичайна для цих країв похоронна музика.

Лише ротному, який позирав на процесію з вікна свого штабу, той оглушливий гармидер видався підозрілий. Та поки він зодягав скинутий з огляду на спекоту мундир, натягав чоботи й виходив надвір, солдати встигли опустити тіла, загорнуті в мати, до заздалегідь викопаних могил.

І вже заходилися їх присипати.

А от родини небіжчиків, наче воно так і треба, перетнули галявину й уже підіймалися схилом за спортивним майданчиком угору.

— Та хіба ж отак відпускають перебіжчиків! — знетямлено загорлав ротний.

Але слова його наступної команди не досягли солдатів, бо музика гриміла й далі.

Не стріляти ж із пістолета в спину тим, хто підіймався схилом, похиливши голови, наче так і мав скінчитися похорон!

І не соромити себе перед підлеглими, тупочучи ногами, аби зірвати свою злість!

Отож ротному нічого не лишалося, як, зціпивши зуби, вертатися до штабу.

Але, зрошений потом ззовні і розпалений від гніву всередині, ротний прийняв несхитне рішення: підпалити ліс і викурити бунтівників!

Усіх, до останнього собаки!

28

Ще до кінця дня за наказом ротного з роти постачання полку було приставлено наладований бензовоз. Ротний тим часом провадив рекогносцировку визначених за тією ж таки півкілометрівкою місць підпалу.

Цілісіньку ніч просидів він без сну над планом бойових дій.

Не спалося і його солдатам.

Останні кілька днів потеплішало, наче повернулося літо, що спливло у П’ятдесятиденній війні. Проте на ранок заповідалася справжня осінь.

Витираючи піт, перемішаний з брудом, солдати не склеплювали очей у темряві, пригадуючи важкі дні після вступу в долину. Не гостинний прийом чекав їх тут, а затята ворожість. Усіх, до останнього, селян.

А ще підступні пастки, єдине не отруєне джерело, почуття гіркоти й безглуздя того, що роблять.

Від гніву й люті, що кипіли в серцях, багато хто аж зубами скреготів, відчуваючи, що й без наказу командира ладен іти й нещадно палити той ненависний праліс...

Старійшинам із лісового штабу наснилося тієї ночі, що їх закликав на військову раду Руйнівник. А на ранок діди, які повиходили на свіже осіннє повітря, видавалися раптово постарілими, майже столітніми. Такою нечувано напруженою була та нарада вві сні.

Проте рішення про неприпустимість підпалу лісу було остаточне, тож ухвала наради сумніву не викликала. П’ятдесятиденна війна закінчувалася невідворотною беззастережною капітуляцією.

Панотця-настоятеля та двійко вчителів із долини призначили парламентерами. Викинувши білий прапор, вони спустилися в долину.

Ротний зустрів їх перед строєм, вишикуваним на спортмайданчику для наказу на останню операцію по боротьбі з лісовим загоном. Прийнявши капітуляцію, він натомість висунув суворі умови.

Всі бунтівники, попередньо склавши зброю, мусять зібратися по той бік «дороги мерців». Після перевірки за подвірною книгою кожен, хто значиться в ній, може повертатися в долину. А ті, кого в тій книзі не виявиться через «подвійну бухгалтерію», залишаться біля «дороги мерців».

Всіх їх буде незабарно перепроваджено в розпорядження штабу полку...

Ротний особисто провадив перевірку за подвірною книгою. Ад’ютант зачитував із книги імена, селяни один по одному виходили наперед.

Коли ж з’являвся старий, ротний уважно придивлявся до нього й питав:

— Це тебе зовуть Руйнівником?

Перевірка за подвірною книгою тривала довго.

В лісі посутеніло, тож коли ад’ютант нарешті закрив подвірну книгу на очах не записаних у ній, що юрмилися поруч із «дорогою мерців» біля болота, оточеного старими гостролистами, в пітьмі біліли лише його пальці.

А самого ад’ютанта та його командира годі вже було виразно розгледіти.

— Ось хто зчинив заколот у тилу Великої Японської імперії! — пролунав у темряві чіткий голос ротного. — До того ж ви, для кого не знайшлося місця навіть у подвірній книзі, кого й за громадян вважати не можна, підбурювали чесних людей! За подвійний злочин проти держави належать суворий суд і жорстока покара. Завтра вас буде приставлено до штабу полку й віддано військово-польовому судові. А вночі всім залишатися тут — такий мій наказ!

Ротний помовчав, тоді заговорив знову, але його голос, досі характерний для загартованого професійного військовика, раптом перемінився.

Наче то промовляв лагідний батько чи умудрений літами дід:

— Чи є серед вас Руйнівник? А втім, якщо він і є, то навряд чи відгукнеться! Гадаю, ти даремно підняв своїх на війну. Але чи не даремно й такий, як я, намагається знищити віковий уклад селища й зробити з нього звичайне собі пересічне село? Всі ці п’ятдесят днів я тільки й міркував, що про тебе, от і дійшов такого висновку... Але ти, напевно, не відповіси мені, чужакові.

Минув час; місяць зійшов над головами людей, що стояли, наче підлісок, у пітьмі біля болота при «дорозі мерців» серед величезних гостролистів.

І тут вони побачили, що неподалік, на найнижчій гілляці тополі на «приступці з десять мат», що видавалася з лісу в долину, погойдується тіло у військовій формі.

Ротний повісився.