Потрібен сталкер

Нашим читачам відома з перекладів частка ранньої творчості Ое, ілюстративної щодо декларованого автором відходу від традицій японського мовного естетизму та відстороненості від політики. Є переклади й творів зрілого періоду, настання якого дослідники прив’язують до переосмислення письменником життя й творчості на основі власного досвіду – народження й виховання дитини з уродженою вадою мозку. Егобелетристику, здавалося б, традиційну для японців, гротескний реалізм Ое виводить далеко за питомі для неї до цього межі відображення повсякденності, розвиває в просторово-часовій багатовимірності. Цікавих відсилаю як до самих романів («Особистий досвід», «Футбол 1860 року», «Записки пінчранера» «Вода аж по душу мене обгорнула» [в українському перекладі назву з невідомих мені причин скальковано з російського перекладу, «Обійняли мене води до душі моєї»], «Ігри сучасників», «Історія М+Т та лісового дива» тощо), так і до їх аналізу в перед- і післямовах. Але подальші твори цього періоду, як і пізнього, вже по отриманні Нобелівської премії, й досі доступні в оригіналах (або в перекладах французькою, англійською чи німецькою; російською перекладено розділ з «Прокидайся, нова людино!» і роман «Луна небес» [останній, судячи з назви, — з англійського перекладу «An Echo of Heaven», бо в оригіналі роман зветься «Рідня на все життя»]).

Почну з того, що самого експериментування Ое з японською мовою, мабуть, вистачило б, щоб привернути увагу прискіпливих цінителів красного письменства. Для тих, хто звик до мови інших відомих у нас японців (де в українських перекладах спільного для всіх чи не більше, ніж особливого для кожного), читання спершу вимагає розумового зусилля — наче по тривалому знайомстві з класичною музикою починаєш слухати джаз. Втім, натреновані на напластуваннях Толстого чи пасажах Фолкнера читачі сприймуть багатоходові побудови, можливо, навіть краще, ніж співвітчизники письменника.

Далі. Активні читачі знають, що літературні твори дають переживання й почуття, не доступні з особистого досвіду, але ми засвоюємо їх як частку цього досвіду. Мало хто здатен навіть осмислити, а ще меншою мірою — підсумувати вголос, що це за частка та як вона впливає на світосприйняття (рефлексії не вчать у школі). Але тепер можна бодай дізнатися, як це робить Кендзабуро Ое, подивитися на власний і навколишній світ літературного героя (знов-таки автобіографічного) крізь призму прочитаного («Слухачки дощового дерева», «Прокидайся, нова людино!», «Листи до відрадних років»...) і спробувати все ж відрефлексувати власний читацький досвід — то більше, коли в цьому досвіді не бракує Малколма Лаурі чи Фленері О'Конор (чи, бодай, Данте, Дікенса та Блейка).

Знавці інформатики, мабуть, визначили б романи Кендзабуро Ое як гіпертекст, аматори фантастики згадали б «зону» з роману братів Стругацьких. Призначення людини, роздвоєність самосприйняття, стосунки батько — син, віра й релігія, зцілення і спасіння в сучасному світі, суспільна криза та особиста свобода — здавалося б, одвічні питання, які не поминув увагою жоден з серйозних письменників. Але тут вони зчеплені, розкриваються навзаєм, мігрують з роману в роман, розвертаються різними гранями. Персонажі кочують, постають під різними іменами, часом змінюючись до невпізнання, навколишній справжній світ деформується чи, навпаки, постає на тлі фантастичного. То вже не джаз, то поліфонія японської храмової музики ґаґаку з її — для нас — екзотичними інструментами, важкозрозумілою гармонією, химерними ритмами. Це поєднання реального й фантастичного світу в літературному полі заради пошуку розв’язків вічних задач і відзначив у 1994 році Нобелівський комітет.

Я колись писав, і досі так гадаю, що проза Ое ближча нашим читачам, ніж, скажімо, американцям чи німцям. Можливо, через роздвоєність світосприйняття, якій письменник присвятив чималу частку нобелівської лекції, — адже ми й самі не можемо втямити, де наше місце в світі. Можливо, через відчуття власної марґінальності, але без найменшого натяку на меншовартість — у романах Ое легенди занедбаного селища протиставляються міфології центру. Можливо, через болюче шукання шляхів до спасіння себе й світу й замість відкриття власних — сповзання на глухі стежки, настійно пропоновані «провідниками»…

Досліди, на радість читачів і цінителів, були розлогі. На початку 90-х автор написав фантастичну дилогію-антиутопію «Вежі зцілення» та «Планета веж зцілення», яка користується куди більшим успіхом, аніж свого часу «Чарівна планета» Місіми (з представників дзюн-бунґаку, «високої літератури», до фантастичної методи звертався систематично хіба що Кобо Абе). 2003 року видано «Діти двохсотріччя» – єдиний поки що твір у жанрі казкової фантастики. 2007 – «Вітер повіяв і вбив мою Аннабель Лі», як каже сам автор, єдиний з його творів, де головний герой — жінка, а закінчення — щасливе. 2009 року вийшла друком «Смерть од води» — до гіпер-роману, розпочатого сорок років тому, додано чергову частину.

Уперше Кендзабуро Ое проголосив, що не писатиме більше романів, незадовго до нагородження нобелівською премією, коли закінчував останню частину трилогії «Зелене дерево в вогні» — але 1999 року вийшов друком «Переверт», а 2000 — «Відмінча́». Вдруге — ще через десять років, по тому, як з’явилася «Прощавай, книго!», завершальна частина трилогії про Коґіто. І знову не втримався. 2009 року, коли вийшов друком роман «Смерть од води», заявив, що до сімдесяти п’яти мусив як письменник сказати все, на що спромігся (йому тоді минуло 74), а тепер може спокійно помирати. Та в 2012 році написав цикл оповідань «У пізньому стилі», що перегукується з «Листами до відрадних років»...

Дві речі, на які я дуже хотів би сподіватися: що Кендзабуро Ое писатиме ще; що мої співвітчизники колись таки прочитають в перекладах рідною мовою — й не самі хрестоматійні твори, писані півсторіччя тому й давно відомі в перекладах російською чи англійською, а, як на мене, найцікавіші, створені в наш час. От тільки, щоб провести нас химерним світом його романів, конче потрібен сталкер...

Червень 2014 р.

ІСТОРІЯ М+Т І ЛІСОВОГО ДИВА. Вступ. Знак М+Т на мапі життя

Вступ. ЗНАК М+Т НА МАПІ ЖИТТЯ

1

М+Т.

Багато вже часу спливло, відколи це поєднання двох літер набуло для мене особливого змісту. Для короткого начерку людського життя не досить почати від народження, треба піднятися вгору плином часу; та й крапку годі ставити в день смерті, треба йти далі. Бо коли хтось з’являється на світ, це справа не лише його власного життя та смерті. Адже кожен народжується в певному колі людей, до якого належатиме й сам, а коли помирає, то полишає щось тривкіше за самого себе

У такий начерк мого життя, схоже, міцно вписано і цей знак: М+Т.

Ідея, що її він уособлює, часто спадала мені на думку ще до того, як знайшлося поєднання літер М+Т. Її закарбовано в усіх усюдах мапи мого життя; на ній позначено і де був мій початок ще до народження, і нинішнє буття, і те, що буде пов’язане зі мною по смерті.

Мапи життя, яке почалося до мого народження в селищі у лісовій долині й триватиме в майбутньому, по смерті, що чекає мене, найімовірніше, в місті. Знак М+Т має допомогти мені пояснити її до пуття.

Значно раніше, ніж винайшов знак М+Т, я осягнув зміст, вкладений у нього. Коли мені загадали намалювати це, я ще не встиг і подумати, а рука вже злетіла над папером. Саме так воно було! Серце, яке то завмирало, то тріпотіло, голова, яка не зовсім розуміла, що слід робити, й упевнена рука, яка вела лінію за лінією кольоровим олівцем.

Саме тоді я уперше й незаперечно відчув: людина, я сам — нескінченне троїсте диво.

Під час війни, коли я вчився у третьому класі початкової, чи, як тоді її називали, народної, школи, вчитель роздав по аркушу паперу до малювання — з чим тоді було вкрай сутужно — й сказав:

— Намалюйте, яким ви бачите, яким уявляєте світ, де живете.

А ми тішилися, діставши чудовий папір.

Сам учитель білою, червоною та блакитною крейдою намалював на дошці «картину світу», що мала правити за взірець. Червоною крейдою зобразив Велику Японську імперію — Японські острови, Сахалін, Тайвань, Корейський півострів, та ще й Китай і чималу частину Азії. Над ними, у високості, оповиті хмарами — погруддя їхніх величностей імператора та імператриці. Картину було намальовано так, ніби дивишся на землю з неосяжної височини, де перебувають їхні величності. До речі, вчитель потім мав догану від директора, що недбало зобразив імператора та імператрицю.

Я теж намалював на своєму аркуші схожу картину. От тільки замість мапи Японії та земель під її кермою в мене була лісова долина, а замість найясніших осіб — М+Т.

2

— Оце така твоя «картина світу»!

Вчитель молоснув мене просто в обличчя, та я лише зціпив зуби. Адже річ не в тім, щоб розтлумачити «картину світу» вчителеві, який народився і виріс у приморському місті, а до села серед лісових нетрів прибув за призначенням, а в тім що така картина жила в моєму серці.

То було потужне, горде почуття: саме це — наш власний світ, саме такий наш світ — наша лісова гущавина, наше селище в долині. Тоді в моїй дитячій душі ще не було цього, нинішнього, знаку, але, користуючись ним, щоб передати, як я мислив та відчував у той час, скажу: відчував, що ми живемо у власному світі від величною сінню М+Т.

Посеред аркуша на цій картині — оточена лісом живописна долина. Посеред долини — річка, на її ближньому березі — селище й поля вздовж дороги, по той бік ростуть їстівні каштани та інші плодові дерева. Дорога в’юниться вподовж гірських закрутів угору й угору, до «гірського висілка». Дрімуча лісова хаща на височині замикає видноколо.

Ретельно, поглядаючи то у вікно класу, що виходило на гори, то у вікно за коридором, що виходило на річку, я намалював спочатку сад, тоді змішаний ліс, потім зарості густо-зеленого кипарисовика, гайок криптомерій і, врешті-решт, первісну хащу, розпростерту на верховині.

Високо в небі, над лісом і долиною, я зобразив оповиту хмарами велетку й велетня з її дитину завбільшки. У велетки довге волосся, розсипане по плечах і спині, вона в просторому кімоно, довгому, аж по сховані у хмарах кісточки. Я б міг навіть назвати її на ім’я. Нелюда. Це ім’я велетки я чув у бабусиних казках.

Чоловік був набагато менший за Нелюду, він одягнений по-самурайському, в руці — довжелезна рушниця. І про нього оповідають казки, але він залишив невитравний слід і в справжній історії селища.

Це — Мейске Камеї.

Малюючи цю картину, я знав, що в схожих на міфи казках селища в лісовій долині та оповідях, де казка мішалася з історією, Нелюда та Мейске Камеї не стоять поруч в одному часовому відтинку. Чому ж я все-таки звів їх докупи? Я конче потребував на картині цих двох — величезної жінки й чоловіка при ній, наче дитина. Я завважив, що в казках мого рідного селища, що їх оповідала мені бабуся, завжди існує саме така пара героїв, жінка й чоловік, часом пліч-о-пліч, а іноді — й нарізно в часі. Я вбачав у цьому певну закономірність.

Тож зміст, який вчитель вклав у оповиті хмарами постаті імператора та імператриці в високості на «картині світу», я переосмислив стосовно нашого селища. І передав той зміст через них — жінку, схожу на Нелюду, та чоловіка, схожого на Мейске Камеї. За часів Нелюди в селищі, звичайно, були чоловіки, гідні стати їй за пару. Та й на схилі сьогунату, за часів Мейске Камеї, що багато встиг за своє коротке життя, була жінка, достойна панича Мейске; вона діяла разом із ним, достеменно як колись Нелюда.

3

Відтворюючи від самого початку безліч разів чуті від бабусі історії нашого лісового селища, щоб записати ті з них, де виступає Нелюда, та сама, що править мені за взірець «М» серед численних пар героїв, які я позначив поєднанням літер М+Т, я згадую: Нелюда, коли владарювала, віддала всі сили й знання, аби селище перебороло лихоліття важких днів зубожіння та занепаду після довгих щасливих років добробуту й розквіту відразу по заснуванні.

Та коли я вперше почув розповіді про Нелюду, мені здалося: в нещасливі для селища часи її оруда, навпаки, спричинилася до того, що життя селян стало ще нестерпніше й зайшло в глухий кут.

Серед іншого, Нелюда запровадила реформу, за якою мешканців селища позбавили власних землі, осель, навіть родин, перемішали це все жужмом, а тоді утворили нові ділянки, нові домівки й нові родини. Люди мусили вживатися з новими сім’ями та обробляти поля, ще вчора чужі.

Довелося не тільки позбутися власних полів та хатин, а й розлучитися з рідними та близькими.

Тоді моя дитяча душа сприймала Нелюду як жорстоку велетку, що силоміць накинула такі несамовиті нововведення. Тож не дивина, що пізніше, коли я натрапив на пояснення походження імені «Нелюда» не від «нелюдний» а від «нелюдський», це видалося мені цілком справедливим і доречним.

Але бабуся оповідала про Нелюду з глибокою шанобою та співчуттям. Адже коли Нелюда взялася відповідати за польові роботи та життя всього нашого селища, воно вже оддавна зубожіло, люди бідували. Бо від його почину минули довгі роки, тому навіть земля на полях втомилася та занепала. Нелюда ж заповзялася її відродити.

Наступної по реформі весни тямовиті юнаки, аби допомогти Нелюді в перебудові, запропонували дотепний і водночас химерний план, який мав здійснитися у першу ніч повного місяця. Тут, якщо знову вдатися до знаку М+Т, ці юнаки, чи, як їх називали в селищі, «молодий люд», стали для Нелюди ніби паничем Мейске в багатьох особах. Вони завели Нелюду до пагорба Покари за гріхи, що височів серед просторих заливних рисових полів униз по річці, за мостом посеред долини. Й там, де завжди влаштовувалися сільські змагання з боротьби сумо, «молодий люд», як казала бабуся, «бавився в забавку» з величезною оголеною Нелюдою.

І тоді до ланів повернулася здатність родити і плодоносити.

Я навіть бачив картину, де це намальовано.

До найменших подробиць відтворений там краєвид при повному місяці селища в долині, оточеній згори чорним лісом. На пагорбі Покари за гріхи, наче зводиться ще один пагорб — біле тіло Нелюди, за яке чіпко тримаються парубки в червоних оперізках-фундосі; одні видряпуються на велетку, інші — сповзають із неї. Нелюда позирає згори вниз, підперши щоку рукою; її потворне обличчя з витрішкуватими очима й величезним носом виповнює жвава, приязна ласка, гідна завзяття «молодого люду».

4

Таку роль Нелюди, таке її ставлення до селян і до всього селища я й хочу позначити літерою «М» знаку М+Т. Я користуюся літерою «М» як скороченням чужомовного слова «матріарх». Ось як тлумачить це слово мій підручний англо-японський словник: «Matriarch: 1. Очільниця сім’ї або роду. 2. Провідниця». Ці японські вирази нечасто зустрічаються в нашому повсякденні. Хіба що на «очільницю» де-не-де ще натрапиш.

Те ж саме стосується й спорідненого слова «матріархат»: 1. Система числення роду по материнській лінії; лад, де жінка — глава сім’ї. 2. Жіноче врядування або суспільство з таким урядуванням.

Звичайно, не кожна з тих, кого в казках селища я відношу до категорії «М», була, як Нелюда, правителькою. Скажімо, в історіях про Мейске Камеї жінка, що правила за пару «Т», цебто паничу Мейске, не брала участі, принаймні, видимої, у керуванні селищем, коли його, хоч яке мале та загублене в нетрях воно було, рвало штормами смутних часів занепаду сьоґунату. Проте ця жінка справляє блискуче враження як гідна пара в М+Т Мейске Камеї — найяскравішому з усіх «Т» у казках нашого селища.

Ця жінка, як розповідала бабуся, була чи то мати, чи то мачуха Мейске Камеї.

З самих оповідей не важко збагнути, що вона таки мусила бути йому мачухою, але малому мені ввижалося, що казки-легенди були б іще чарівніші, якби ця жінка доводилася паничу Мейске справжньою матір’ю.

Чистий випадок, що Мейске Камеї ще підлітком мусив виступати як представник селища на переговорах із могутньою зовнішньою силою, проте він з честю впорався з завданням. Пізніше, вже напередодні Реставрації, він очолював штаб селянського повстання в нашому краї, потім його схопили й ув’язнили. У князівській в’язниці і скінчилися його славні дні. Сам панич Мейске й на крихту не сумнівався, що його от-от звільнять і поставлять на чолі князівства, яке мусить обрати нелегку путь до нової доби. Проте його молода мачуха, як оповідала мені бабуся, глибоко й невимовно сумувала, передчуваючи, що Мейске судилося так і померти в неволі.

Отож, вона спустилася за річищем до призамкового міста й добилася побачення з ув’язненим паничем Мейске. Там почула від пасерба, який, хоч і дуже змарнів, але гадки не мав помирати у в’язниці, дивні слова:

— Пусте, нехай мене навіть заб’ють, невдовзі я все одно відроджуся!

По тому панич Мейске і його молода мачуха чи то лишалися певний час разом у в’язниці, чи просто довго дивилися одне на одного крізь грубезні дерев’яні ґрати.

Через кілька днів після побачення паничеві Мейске раптом погіршало, але й перед загрозою смерті він до останнього подиху зберігав спокій та самовладання.

А через рік його мачуха народила хлопчика. Ще через шість років цей хлопчина зі своєю матір’ю відіграв знаменну роль у повстанні проти «кривавого податку», як називали військову повинність.

5

— Проти військової повинності з нашого селища й інших сіл нижче за річкою повстало двадцять тисяч чоловік. Вони заповнили величезний піщаний берег попід замком, наче ото весною на свято повітряних зміїв. Тільки цього разу люди зійшлися святкувати перемогу повстання, тож на привітання від губернатора годі було сподіватись. Змалку й понині нічого подібного я не бачила! — розповідала бабуся.

Пам’ятаю, коли я вперше почув цю бабусину розповідь, то відразу ж перепитав, як міг шестирічний Малюк, тобто хлопченя мого віку, відіграти таку важливу й знаменну роль у «сувору годину», коли вирішувалося питання життя або смерті аж двадцяти тисяч чоловік?

Моє хлоп’яче серце тріпотіло від бентежних мрій про те, як я сам стану у великій пригоді «суворої години». Нагадаю принагідно, що саме точилася війна, тож це словосполучення знала перша-ліпша дитина.

Проте мрії, які зігрівали мою душу, бабуся зрозуміла хибно: ніби я сумніваюся в тому, що вчинив у легенді шестирічний Малюк, в якого втілилася душа Мейске Камеї. У таких випадках бабуся відразу поважніла, хоч і слухало її дитинча. І починала переконувати:

— Повстанням узагалі керували ватажки — літні люди та чоловіки в розквіті сил. Малюк переказував їм, що надумав про повстання Мейске Камеї перед смертю у в’язниці, власне, може, й по смерті, це неістотно. Коли виникали не передбачені тямущими, досвідченими дорослими ватажками труднощі, Малюка питали, до чого б тут удався панич Мейске. А Малюк на хвильку замислювався, немов питав самого Мейске, тоді давав ватажкам свою відповідь. Вони ж переказували двадцятьом тисячам людей, які полаштували хижі на піщаному березі. І жоден не суперечив тому, що радив через Малюка панич Мейске: все негайно передавалося від першої до останньої людини. Кожен нашорошував вуха, щоб не пропустити й слова, тож берег, де отаборилося двадцять тисяч чоловік, був тихий-тихесенький. Але іноді зривався регіт: скажімо, як вода сплесне, а Малюк каже:

«То сом ухопив жабу! Ось ніч западе, піду рибалити. Стривай, соме, знаю, де ти, не втечеш від мене».

Так от, щоразу, коли в повстанців виникали якісь труднощі, Малюка виряджали на пораду до Мейске Камеї, який помер у в’язниці шість років тому.

Було це так. Наприклад, на переговорах столичний урядовець ставив ватажкам якусь несподівану важку умову. Ті, не знаючи, що вдіяти, поверталися до штабу на березі річки й радились. Малюк сидів собі осторонь, чи й слухаючи, бо майстрував якесь начиння, аби вивудити сома.

Аж раптом Малюк казав матері, що сиділа поруч:

«Я йду «нагору», до лісу, де стоїть військо!»

Тоді закочував очі, ніби йому ставало млосно, й падав на долівку. Мати заходжувалася розпускати йому комір та пас-обі, витирати піт на потемнілому стражденному обличчі хлопця, але жодного разу її клопоти та турбота не зараджували.

... Малюк приходив до тями, знову закочував очі під лоба, наче йому вкрай зле, а тоді казав матері:

«Панич Мейске все зрозумів, усе розтлумачив. Сказав, треба робити так і так!»

І переказував тихенько, як саме. А вже сама мати переказувала Малюкові слова ватажкам.

Отак розповідала бабуся.

6

Відтворюючи зараз по пам’яті бабусині оповіді, я звернув увагу на таке.

Я вже розповідав про Мейске Камеї та його мачуху чи матір. Але ж вона завжди була поруч і з Малюком, в якого нібито втілився дух панича Мейске, виступаючи посередником між ним та дорослими.

Тобто вона правила за «М» при Малюкові-«Т».

Бабуся розповідала також, що серед двадцяти тисяч тих, для кого повстання проти військової повинності було справою життя або смерті, Малюк виконував ще одну роль. Я вже згадував її в історії з сомом. Коли дорослі сушили голови над якоюсь важкою і ніби нерозв’язною задачею, Малюк казав щось потішне, а коли люди сміялися, їм легшало на душі. То не мусив бути дотеп, просто звичайне для шестирічної дитини химерне міркування підказувало дорослим чи то вихід зі скрути, чи то несподіваний погляд на власне становище та розв’язок задачі, до якого вони навряд чи додумалися б.

Саме так, розповідала бабуся, було і з назвою військової повинності — «кривавий податок». Ватажками повстання були сільські старости та освічені люди. Серед усіх, хто зібрався на піщаному березі, вони найбільше пишалися приналежністю до школи Тодзю Накае, вченого мужа, який вишколив чимало учнів у тутешньому призамковому місті. Хіба ж міг хтось із них не знати, що сполучення ієрогліфів «кров» і «податок» означає просто військову повинність, яку щойно обраний уряд вирішив за необхідне ввести задля розвитку країни!

Але Малюк, якого вважали за втілення самого панича Мейске, заявив:

— То, значить, нові урядовці, як оті дияволи-іноземці, і собі бажають жлуктити людську кров з кришталевих чарок!

Після чого, як кажуть, навіть дорослих, що чудово розуміли обмовку хлопчика, охопив гнів, і невдовзі всі двадцять тисяч підхопили Малюкові слова.

Бабуся казала теж, ніби Малюк — втіленець Мейске Камеї, шестирічний хлопчик, був вродливіший за найгарнішу дівчинку. Його краса мала таку дивовижну силу, що коли він походжав піщаним берегом поміж хиж повстанців, їхні натомлені душі та тіла повнилися новою снагою.

На голові в Малюка був рубець: здається, в нього ще від народження бракувало на потилиці якоїсь кісточки (до речі, іншого разу бабуся розповідала, що в тому ж самому місці рубець від удару мечем мав і Мейске Камеї), отож мати збирала хлопчакові волосся в жмутик, щоб приховати скалічену потилицю. Але коли Малюк, як то всякий хлопчак, ганяв та пустував, той жмутик підстрибував, так що рубець було видно. Та це не псувало Малюкової вроди.

Бабуся так вміло передражнювала тих, хто захоплювався красою Малюка, що, здавалося, її саму приворожила та неписана краса.

Бабуся казала:

— Навіть лисинка на рубці була така гарна, що парубки з «молодого люду» вмисне повиголювали й собі такі ж круглячки на потилицях.

Повстання проти військової повинності врешті-решт скінчилося перемогою.

Тож столичний урядовець, що від початку ставив йому чоло та мав погамувати селян, не міг повернутися до Токіо й покінчив із собою на заїжджому дворі в підзамчі. Малюк переказав повстанцям останню волю Мейске Камеї, і всі двадцять тисяч, впорядкувавши до пуття піщаний берег, розібралися в загони по селах та й подалися вгору за річкою по домівках, сумуючи, що мусять розлучатися.

Та коли загін із нашого селища повернувся до лісової долини, Малюка вже й сліду не лишилося.

7

Куди ж зник Малюк — втіленець панича Мейске? Він пішов «нагору», до нетрів навколо долини. Я зрозумів це навіть раніше, ніж почув від бабусі, що пішов він аж ніяк не звичайною стежкою, що вилася через сад до лісу. Та все одно, коли бабуся розповіла мені, як саме зник Малюк, я був вражений і безмежно зворушений.

Враження було тим глибше, що бабуся, яка народилася й виросла у нашому селищі в долині, чула це в дитинстві, за її словами, від самої матері Малюка.

Коли прибирати берег майже скінчили й хижі розібрали, Малюк із матір’ю відпочивали в єдиному справжньому будинку, де доти був повстанський штаб. Несподівано мати помітила: Малюк, що лежав, мов недужий, на маті-татамі, вкладеному поверх дощатої підлоги, сплив угору на таку ось — бабуся показала рукою, розставивши широко пальці, — висоту. Водночас тіло Малюка почало бліднути й ніби розпливатися; до того ж, коли мати помітила це й занепокоїлась, Малюк, вже пливучи в повітрі, почав повільно обертатися то долілиць, то горілиць.

— Не роби цього, не роби, бо ще гірше буде, — дорікнула йому злякано мати.

Вона вхопилася за хлопчика, аж тіло його заколивалося й ніби справді стало обертатися повільніше. Та щойно жінка послабила руки, Малюк закрутився швидше, його тіло дивно загуло й відкинуло її руки. Воно оберталося так швидко, що стало схоже на кокон, що жеврів блідо-блакитним світлом. А тоді Малюк несподівано зник.

Мати й ватажки поряд почули лише, як дзвіночком залунав його голос:

— Мені треба як слід наговоритися з паничем Мейске. Матусю, не шукай мене! Живи довго!

Пригадую, я ще подумав тоді, що бабусина розповідь, хоч і цікава, та занадто химерна, певно, почасти вигадана, аби зацікавити свого слухача. Та все одно пам’ятаю і свої вкрай важливі почуття.

Хоч мені й здавалося, що бабуся майже все вигадала, та все одно я відчував: ця історія мене непереборно притягає, вабить — і то дедалі більше.

Я дізнавав приязні до її героїв. Хоч я сам і не пережив тих подій, все одно вони припали до серця. Чи не тому, що такі історії знову й знову повторювалися в сиву давнину в нашій лісовій долині?

Я це відчував. Розумієте, не міркував так, а саме відчував! Тому мені, малому, вірилось: годі жодними міркуваннями перекрутити те, що аж так сильно відчуваєш, мої почуття мусять мати міцну основу.

8

Малюк, ввижалося мені, задовго до мого власного народження не просто здійнявся в повітря і зник, а й досі десь існує у гущавині лісу у подобизні веселого дітлаха з лискучим рубцем на потилиці.

Приязнь до Малюка викликала приязнь до іншої людини, яка також померла задовго до мого народження. А саме до Мейске Камеї, теж із рубцем на потилиці. Особливо тішила мене бабусина розповідь, як панич Мейске, сам іще дитина, рятував мешканців долини. Часи, коли люди, які потай заглибилися у хащу у верхів’ї річки та збудували там усамітнене селище, снували нитку історії так, щоб ніхто зовні не дізнався про його існування.

Ті часи тривали довго, та кінець кінцем селище все ж потрапило на очі князівським урядовцям. Саме тієї лиховісної години, коли від нероздільної свободи воно мусило було перейти під владу князя, і з’явився, як мені оповідала бабуся, юний Мейске.

Коли до селища, щоб захопити долину, вступив авангард князівського загону — самураї, озброєні рушницями, невідомо як, але панич Мейске встиг сховати на схилах у глибині саду своїх людей, які з усіх чотирьох боків дали залп, скерувавши свої, значно довші від самурайських, рушниці вгору, до лісу, що аж луна розляглася, й то така оглушлива, що навіть полякалися самураї. Коли ж переговори між ними та сільською старшиною все ж розпочалися, він уник кари, бо пояснив, що то був вітальний салют. Командир загону самураїв представляв міць князівства, а Мейске Камеї, зовсім ще дитина, успішно провадив із ним небезпечну гру!

Згадую, що моя приязнь до панича Мейске була точнісінько така сама, як і до Малюка, в якого вселився його дух. Настільки схожа, що, слухаючи бабусині розповіді, я майже вірив: ці двоє — одна й та сама людина, що з’являлася на світ двічі.

Схоже, бабуся, оповідаючи, якраз і прагнула навіяти мені, своєму слухачеві, цю приязнь.

Проте я відчував: украй важко буде знайти слова, щоб передати ці почуття прихильності, приязні тим, хто слухатиме мою про це розповідь.

Насамперед я переказав власній сестричці казки, почуті від бабусі та сільських дідів, які добре знали бабусю й приятелювали зі мною. Мені здалося, що я зумів трохи передати сестрі свої почуття.

Та коли до неї приєдналися подруги, все зійшло нанівець. Я зрозумів: мені лише здавалося, ніби я повнокровно передав сестрі власні переживання; насправді ж, певно, вони незрозумілі для всіх сторонніх.

І вона, певно, не виняток.

Отак усе почалося.

Я залишив рідну домівку, вступив до ліцею в сусідньому містечку, тоді перейшов до ліцею в місті, ще більше віддалившися від нашого лісу. І ніяк не наважувався розповісти новим друзям казки лісової долини.

Щоправда, кілька разів намагався це зробити, але потім гірко жалкував з цього.

9

Та все ж навіть у Токіо, через десять з лишком років після університету, коли в моєму житті нічого анітрохи не нагадувало селища в долині, дещо з новою силою примусило зринути в моїй душі такому дорогому для мене в дитинстві почуттю приязні, прихильності.

То була книга певного етнографа, що не мала жодного стосунку до мого рідного селища в лісовій долині, а була присвячена легендам північноамериканських індіанців. Точніше, то була монографія на тему легенд про Спритника племені вінебаго.

Уявіть собі пустуна, відомого своїм блазнюванням, який то сам втрапляє в халепу, то дурить інших, бо завжди чинить що йому заманеться (часто-густо дурниці як на здоровий глузд), порушуючи закон та звичаї громади. Але не просто пустуна, бо через його витівки люди пізнають нові ремесла і вчаться дивитися в сутність речей.

Саме його й називають у легендах «спритник», англійською «trickster».

Серед легенд племені вінебаго про Спритника була от хоча б така.

Якось Спритник грівся коло багаття та припалив сідницю. Потім, ідучи дорогою, не помітив, що приблукав на те саме місце, знайшов шматок масних тельбухів і заходився їсти. А коли ласував, похопився, що їсть кусень власної кишки, який відвалився через опік.

«Це ж моє власне! Ой, який я телепень!» (до речі, ще одне значення слова «trickster»), — забідкався Спритник і заходився припасовувати рештки тельбухів. Але коли прив’язував, затягнув надміру.

Ось чому тепер усі люди мають сідниці з перетяжкою посередині.

Легенди племені вінебаго про Спритника, як воно неважко помітити з щойно наведеної, мають питомий індіанський колорит. Але це не завадило мені саме тут дізнати колишньої приязні; більше того, без зайвих і особливих роздумів знайти розв’язання старої загадки.

Адже і Мейске Камеї, і Малюк, у якого він перевтілився, своїми вчинками, часто-густо блазенськими, недоречними, дитинними, попри тимчасову шкоду, навчали селян нового трибу життя. В найнебезпечніші хвилини повстання, коли переговори чи то з князівськими урядовцями, чи то з повітовими чиновниками заходили в глухий кут, доводячи селян до відчаю, бо вирішувалася доля всього краю, вчинки панича Мейске та Малюка, химерні на будь-чий розсуд, дозволяли подолати одну по одній всі завади, що виникали. Саме їхня незвична поведінка й збудила таку мою приязнь; та лише тепер, співставивши це зі способом життя та поведінкою Спритника з індіанських легенд, я зрозумів, як багато вони мають спільного.

Спритник з індіанських оповідей — по тому, як у кожному селі вчинив якусь дивовижу, — доплив по Міссісіпі аж до Тихого океану, а звідти піднісся просто до неба.

Цей фінал легенд про Спритника нагадав мені, як пішов «угору, до лісу» Малюк — втіленець панича Мейске. Як допоміг селянам під час повстання, а потім, скінчивши свою справу, піднявся в повітря й почав на очах танути, злегка обертаючись, поки не зник з цього світу, наш Спритник...

10

Отже, літера «Т» в М+Т — це початкова літера слова «trickster».

У моєму підручному англо-японському словнику це слово перекладено «шахрай, хитрун». А на мові індіанців вінебаго це звучить «вакчункаґа» — таки дослівно «спритник». Я збагнув, що бабусині розповіді про Мейске Камеї та Малюка, в якого перевтілився панич Мейске, — це, власне, розповіді про Спритника і в першому, і в другому значенні цього слова. Точніше, коли йдеться про Мейске Камеї, Малюка та Спритника з індіанських легенд, до яких я пройнявся безмежною приязню, це слово містить куди багатший зміст.

Хіба ж не постраждав Мейске Камеї, життя якого обірвалося у в’язниці?

Але ж у повстанні, очолюваному ним, більше не було жодної жертви, а всі вимоги селян князь виконав. Чи ж не блискучий успіх? Тобто панич Мейске справді виявився «спритником»! Коли ж вирішувалася доля повстання, він видобув у князя обіцянку «не чинити зла» жодному з повстанців. Але після повстання панич Мейске залишив князівські землі й вирушив до Кіото. До речі, Спритник з оповідей вінебаго, коли залишав якесь плем’я, завжди казав так:

«Якщо я лишатимуся довго в одному місці, то або сам викличу чвари й розбрат, або вони почнуться через мене. А коли мандруватиму світом між людьми, то навпаки, нестиму з собою мир. Така вже моя, Спритника, вдача».

Як дивовижно схожа на це поведінка панича Мейске, теж своєрідного «спритника»!

Але перебуваючи в Кіото, панич Мейске передав можновладцям князівства чолобитну під назвою «Викриття». «Чому, попри обіцянку «не чинити зла», я, покинувши межі князівства, мушу терпіти гоніння? Хто, аби відвернути від мене недавніх друзів, розпускає на підзамчі брехливий поговір, ніби під час повстання я привласнив гроші, на які нині розкошую собі в Кіото?»

Отакими марними скаргами волала та чолобитна. Ось і ще один бік вдачі Мейске-Спритника, бо точнісінько так здіймав лемент і Спритник з індіанських легенд, коли його скубли норка чи бурундук.

Тим часом у Кіото панич Мейске найняв собі джур. Мало того, вбравши їх у військові накидки з імператорським гербом-хризантемою, повернувся в рідний край під музику військового оркестру — барабана, гонга та двох флейт. Цим маршем він хотів показати зловорожим до нього князівським урядовцям, що тепер він непідвладний князеві, бо служить імператорському домові.

11

Отак панич Мейске пройшов призамковим містом під оркестр, наче хотів показати, що нині служить імператорському домові, тож влада князя на нього не поширюється. Молоді самураї, звісно, не второпали, так це, чи ні. Але яким ударом була та процесія для верхівки нашого маленького князівства на Сікоку, яка напередодні Реставрації вагалася, на чий бік стати остаточно: чи то імператора, чи то сьоґунату! Привселюдно заявити: «Не збираюсь коритися князеві-гнобителю», та ще аж так — вийшовши на вулицю під звуки військової музики — це було гідне панича Мейске, який завжди чинив так, як вважав за потрібне.

Так само бучно веселився і Спритник у легендах вінебаго, коли його осявав вдалий задум, хоч і собі раз по раз встрявав у халепу.

За моїх часів у нашому селищі дітлахи мали улюблену гру — «похід панича Мейске». Цю розвагу влаштовували першого ж погожого після весняних дощів дня.

Узявши барабани, а замість гонгів — бляшані ночви, та висвистуючи, ми крокували навколо кварталу і вигукували: «Чоловік — то чарівне дерево Удон, що квітне раз на три тисячі років!»

Хлопчак, що простував попереду оркестру, правлячи за панича Мейске, підмальовував собі тушшю під носиком величезні вуса. Поробивши з газет похідні накидки, ми навіть — але, щоб, крий боже, не вгледів поліцай — прикрашали їх імператорським гербом-хризантемою, а на голови вдягали шоломи, також газетяні; на них, як на прапорі, красувалося червоне коло сонця. Обіч хлопця, що зображав свавільного Мейске Камеї, крокувала єдина в цій грі дівчинка з волоссям, зібраним на потилиці в жмутик — ніби мати чи то мачуха панича Мейске.

Що ж то було, як не гра у М+Т?!

М+Т зустрічається і в легендах індіанців вінебаго, а саме в тому циклі, де за Спритника править хитрун-заєць. Зайця вчить розумові його бабуся. Проте вона не може дати ради бешкетникові-онуку, через якого втрапляють у біду, а то й гинуть її улюблені родичі.

Бабусі інколи страшенно кортить покарати зайця, але завжди це тільки їй самій виходить на гірше. Тож вона знову мусить терпляче опікуватись онуком.

Знайоме почуття приязні зродилося й коли я читав той цикл легенд племені вінебаго. Я відчув їхню спорідненість з казками свого рідного селища в лісовій долині. Але — і це чи не найголовніше — я ніби бачив на тлі легенд власну бабусю, від якої колись мені довелося терпляче слухати ті казки.

Чому ж саме я мусив щодня слухати від бабусі казки нашого селища?

Можливо, просто тому, що моя бабуся була неперевершена оповідачка? Наскільки пам’ятаю, я не встигав про це замислитися, бо відразу ж заслухувався казкою. За кілька років до смерті, коли бабуся страшенно змарніла й перетворилася на висхлу стареньку з шафрановою шкірою на обличчі, я, мов той заєць з індіанських легенд, щоб утекти від бабусиних оповідок, ладен був устругнути якусь витівку.

Та навіть коли бабуся вже не підводилася, їй все одно вдавалося якимось незбагненним дивом принаймні раз на день всадовити мене коло себе й змусити слухати розповідь.

12

Які ж барвисті були бабусині казки про наше лісове селище в долині!

Попри загальну міфічну атмосферу, раз у раз відчувалося: історія ця триває й досі. От хоча б оповідь, де виявилося, що її героїня — та сама кульгава на одну ногу старенька, що порається біля казанка з локшиною в одній із сільських закусочних.

Бабуся вміла розповідати, тож слухати її казки була одна насолода, про що б там не велося. І досить мені було присісти, як я заслухувався до нестями. Проте, як я вже казав, пам’ятаю, що останні кілька років бабусиного життя, коли вона вже не підводилася, в найкращому разі, могла трошки посидіти, я щодня, ледве прокидався, починав сушити голову: що вчинити, аби не вмощуватися перед бабусиною постіллю й не слухати її історій?

Чому ж я так ухилявся від бабусиних оповідок?

Зараз я вбачаю серед причин одну, яку добре усвідомлював навіть тоді. Перш ніж почати казку, бабуся завжди виголошувала одну й ту саму фразу. І не розповідала нічого, поки я не давав раз і назавжди визначеної відповіді. Я гадав, що бабуся вмисне вигадала ту примовку, аби мене приворожити, причарувати, і це мене чомусь відштовхувало.

Проте, коли я вже вчився в ліцеї, то знайшов її серед приказок, які зібрав основоположник нашої етнографії славнозвісний Куніо Янаґіда.

«— Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?

— Атож!»

Я мусив відповідати якнайщиріше, бо інакше бабуся з незворушною твердістю вимагала повторити. Здебільшого, вона була всміхнена, ніколи мене не сварила, тому й так важко давалася відповідь на її примовку.

Було щось зумисне, відворотне в тому, щоб на бабусине питання відказати, зібравши всі сили:

— Атож!

До всього, хоч і був малий, я відчував непевний і химерний острах. Я ще добре пам’ятаю бабусин голос та інтонації, але оту приказку вона вимовляла по-особливому. Може, хоч тоді я цього й не розумів, приказка правила за заклинання? І в моєму «Атож!» у відповідь була сила, яку віруючий вкладає до молитви. Тепер, коли я можу відтворити дитячі думки, мені здається, що саме цим обумовлюється тодішній острах.

— Як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?

— Атож! — казав я так, ніби сам ручився за це.

Чи не було то спробою перетворити минуле так, щоб те, чого насправді не було, відповідало розповіді? Я весь час відчував у душі непевний — іншого слова не доберу — та міцно вкорінений страх.

На тоді мені довелося прочитати в дитячому журналі химерне фантастичне оповідання. Певний чоловік помандрував у минуле на машині часу й випадково вбив там людину. А коли повернувся в свій час, то відразу ж зник. Бо той, кого він забив, був його власний предок.

Може, саме це оповідання й породило в мені згодом отой невитравний острах.

13

Збираючись почати розповідь, бабуся казала так:

— Як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду.

А моє дитяче серце завмирало на думку, що, може, досить промовити з притиском, немов присягу: «Атож!» — і мене несамохіть утягне вир якихось моторошних подій.

Саме так я міркував тоді. Тож спробую тепер іще раз відтворити хід своїх думок. Перш за все, в пам’яті чітко відбилося таке: я помітив, що, коли після мого «Атож!» бабуся починала розповідь, то хоч і казала, ніби невідомо, правда це чи вигадка, але кожне її слово проникало мені в самісіньку душу, й несила було сумніватися: все було достеменно так, як вона оце розповідає.

А серед того, що розповідала мені бабуся, чудасії вистачало та химер не бракувало.

Я відчував, що історії краю, про який розповідає бабуся, глибоко пов’язані зі мною, дитям лісової долини. Тепер я вже можу передати це відчуття: в її історіях наче були розсипані атоми тих елементів, що з часом скупчувалися в клітини, які, розмножуючись, творили тіло й душу живої дитини — мене самого.

Може, так? Нездатний втекти від тих думок, я боявся слухати бабусиних казок, хоч вони мене невимовно чарували. От що мені здається.

Було й іще одне. Побоювання, бо відколи я себе пам’ятав, мусив слухати бабусині розповіді, тобто брати на себе тягар відповідальності, який звалили на мене, не питаючи, чи хочу я цього сам.

Отож я і прагнув якось позбутися цієї відповідальності. Бо інакше моє життя стече в праці, на яку мене прирекли інші. Ця тривога, хоч якою марною могла видатися по зрілому роздумі, так мене напружувала, що аж хотілося молотити об долівку ногами, безсонними ночами лежачи між ватяних ковдр-футонів.

До того ж моя тривога певного дня набула свого конкретного виразу.

Добре пам’ятаю: то було ще за життя батька. У «народній школі» на ранковій церемонії, що починалася з уклонів від нашого далекого лісу на острові Сікоку в бік імператорського палацу, директор переповів історію створення «Записів прадавніх справ». Його піднесена промова була, здається, такою:

— Яке щастя, діти, що знайшлися люди, здатні переказати наші чудові стародавні легенди та історію! Що було б, якби Аре з роду Хіеда мав слабку пам’ять або Ясумаро з роду Оо не володів даром слова? Страшно подумати, адже легенди й сама історія могли дійти до нас у спотвореному, невпорядкованому вигляді!

Щодня бабуся примушувала мене слухати казки нашого лісового селища. Розповідала без жодних нотаток чи книжок. Тому що тоді впорядкованого запису цих легенд та історії просто не існувало. Для прикладу можна взяти хоча б оповідь про повстання під проводом Мейске Камеї.

Панотець-настоятель сінтоїстського храму Місіма-дзіндзя мав (проте мені, малому, не показував) книжку «Легенди про народних героїв з Авадзі», а його прадід був одним із сільських старійшин і знався з паничем Мейске. Проте бабуся не йняла віри ніяким книжкам.

«Ця ще мені писанина!» — казала вона й розповідала по-своєму, наче намагаючись заздалегідь виправити помилки, які трапляться, коли певного дня я таки візьмуся читати ту книгу... Але що ж буде, коли в мене раптом виявиться заслабка пам’ять? Або я не спроможуся виплекати словесний дар?

14

Ох і важко було мені на серці, коли по тій ранковій церемонії я брів додому, доланий думками! Відколи себе пам’ятав, я був незмінним слухачем бабусиних оповідей, але й досі аж ніяк не міг збагнути, чому саме на мене впав її вибір.

Зовсім інакше розповідала бабуся казки сестричці. Гадаю, сестра погодилася б: казки, які їй розповідала бабуся, хіба що змістом нагадували призначені для мене оповіді. Тоді я, щоправда, лише посміювався, сидячи коло неї на долівці, бо бабуся оповідала щось добре мені знане.

Але і сестра, і я добре розуміли, яка відчутна різниця між казками для неї й для мене.

Як я вже казав, перш ніж приступити до розповіді, бабуся завжди чекала, поки я вмощуся перед нею і на її слова: «Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але, як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?» — відповім: «Атож!»

Якщо, скажімо, слухаючи казку, сестричка засинала, бабуся лише лагідно вкривала її футоном аж по рожеве підборіддячко. А мені блюзнірською здавалася сама думка про те, щоб задрімати під бабусину розповідь. Поки казка не почалася, я вдавався до хитрощів, щоб непомітно зникнути, та ледве бабуся починала оповідь, я покірно слухав історію до самого кінця. Скільки пам’ятаю, так було завжди, без винятку.

Я добре знав, що на все наше селище не знайдеться родини, де б онука пов’язував із бабусею такий звичай. Попри це, ніхто з моїх приятелів та інших хлопців ніколи не дражнив мене й не дивився спогорда. Коли друзі приходили кликати мене з собою на риболовлю чи по гриби й чули бабусин тихий, але чіткий голос, що напливав мірними, мов на поверхні олії, хвилями, вони мовчки розверталися та йшли собі. Так чинили навіть міські хлопчаки, евакуйовані до селища. Наче жоден не сумнівався в покладеній на мене місії вислухати легенди та історію нашого селища й відтворити їх потім на папері...

А мені аж подих перехоплювало на саму думку, яка це важелезна праця.

Повернувшись додому та пройшовши через кухню до кімнати з дощатою підлогою, я застав там батька, що саме перебирав жмут кори паперового дерева, яку постачали до друкарні кабінету міністрів, відбираючи шматки, за якістю волокон придатні на папір для грошей, та відокремлюючи складаним ножем залишки жовто-брунатного лубу.

Як був, із ранцем за плечима, я зупинився просто в дверях і повторив, не зволікаючи, вкрай важливе для мене запитання директора школи:

— Що було б, якби Аре Хіеда мав слабку пам’ять або Ясумаро Оо не володів даром слова?

— Мудрі люди кажуть: «Ім’я Ясумаро тисяча, Аре ж ім’я — тьма». Неважко в цьому гурті знайти й такого, хто має добру пам’ять, і такого, хто володіє словом, правда?

Отак відповів батько, не відриваючись від роботи, лише трохи випроставши спину.

15

У нашій долині батька мали за дивака, в справи якого не варто втручатися; хоч знали, що при потребі він не підведе. А я на собі впевнився, що почуте від нього можна повторювати вдома, але навряд чи годиться переказувати навіть друзям; а вже щодо вчителів у школі, то й казати годі: запевне матимеш неприємності.

Часто своєрідна батькова манера висловлюватися або звільняла мене від важких роздумів, що ними я сушив голову в школі, або, навпаки, спонукала до таких роздумів. Сьогодні від батькових слів «Ім’я Ясумаро тисяча, Аре ж ім’я — тьма» мені якраз і стало ще важче на душі. Бурмочучи сам до себе: «Так я і знав, так я і знав», я, не наважуючись пройти повз батька до дальньої кімнати, де відпочивала бабуся, повернувся до темної кухні з таганцем і напився води з кінви; почувався я так, наче від тужних думок мене от-от почне тіпати пропасниця.

То, виходить, у давнину десятки тисяч людей запам’ятовували легенди, а тисячі відтворювали їх писемно! А тут одна-єдина людина має і запам’ятати, й записати все, а ця людина тільки-тільки вчиться володіти пензлем!

Не кажучи вже про іншу премудрість...

Саме тоді мені й почав снитися раз по раз отой нескінченний сон, від початку страшний і що далі, то жахливіший. Ніби я, голий-голісінький, як немовля, стою сам-один на планетці з двоповерховий будинок завбільшки. Довкола мене, точніше, довкола планетки, чорнильна пітьма.

Мені самотньо, гірко, лячно, але я терпляче й з усіх сил стою на тому небесному тілі. Я, малий хлопчак, мушу витривати тут сам-самісінький, бо від цього залежить доля «всього». І найстрашніша навіть не самотність, не гіркота, а саме те, що я відповідаю за долю «всього». Тим часом у душу наче всотується новий жах, який водночас є і величезною спокусою. Я можу відштовхнутися і кинутися з цієї кулі, одночасно скинувши відповідальність за те «все». Це бажання, переплетене з переляком, переважає і самотність, і гіркоту, воно стискає серце. Кінець кінцем, я кидаюсь у чорне небо. Цю ж мить навколо мого тіла, що летить у безодню, спалахує наче павутиння з розжареного до білого ніхрому, і мене пориває кричати з радості, що ожила, скинувши напругу, моя душа, що скинуло тягар моє тіло... А тоді я прокидався, зрошений потом, відчуваючи власні нікчемність та безсилля.

Але водночас і втіху.

І сон, де я не наважуюсь кинутися в безодню, і сон, у якому кидаюся, повторювалися знов і знов, наче переконуючи, що насправді я ще не знайшов виходу зі своєї скрути. Звичайно, я не розумів до кінця, що значать ці сни, але знав запевне: мої страждання викликані думками про тяжку необхідність самотужки запам’ятати й записати почуті від бабусі оповіді, в які закладено легенди й історію «всього», тобто нашого селища.

Тепер, коли бабуся, вже прикута до постелі, кликала мене до своєї кімнати, я не міг присилувати себе підійти, навіть якщо про це просили також мати й сестра. Може, тому, що бабуся вже не мала сили бодай на хвильку підвестися з подушки, щоб проказати свою примовку.

А коли вона невдовзі померла, то я тільки втупив погляд у землю.

16

Бабуся померла, а батько сказав мені:

— Бабуся була ще міцна тілом, тому довго мучилася перед смертю. Старій людині перед смертю краще заслабнути.

Це прозвучало досить моторошно. Але я, здається, подумав, що як слід зрозуміти, чому саме це страшно, я зможу лише перед смертю, коли сам зістаріюся...

І ще про одне я подумав — але про це вже нікому не міг сказати. Бабуся мала лише міцне серце, хоч ноги не слухалися її настільки, що годі було підвестися. Інакше вона, мабуть, ганялася б за мною по всій долині, поки не схопила б за комір, не всадовила в своїй кімнаті та на свою примовку: «Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але, як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?» — примусила б відповісти, як завжди: «Атож!»

Зв’язавши мене тією непорушною обітницею навіть після того, як сама померла.

Яким же спокоєм перейнявся я відтоді, коли бабуся померла, не встигнувши зробити цього, бо я таки втік від неї останньої хвилини!

Ніхто більше не силуватиме мене слухати й запам’ятовувати легенди нашого селища та його історію. Бабуся, яка штовхала мене до такої важкої праці, коли я ще не мав розуму відмовитися, померла. Мені більше не треба звалювати на свої немічні дитячі плечі тягар, гідний десяти тисяч Аре з роду Хіеда та тисячі Ясумаро з роду Оо!..

Того дня, коли ховали бабусю, я ні до кого не заговорював, втупившись у землю, щоб родичі й сусіди, які допомагали з похороном, не могли побачити виразу мого обличчя. Бо все моє єство виповнювало, чи не вперше в житті, нічим не затьмарене відчуття безмежної полегкості.

Я мав собаку, і от напередодні похорону, коли я сидів навпочіпки у кухні та дослухався до тихих і ніби трохи сердитих голосів з дальньої кімнати, моя брунатна дворняжка підластилася до мене й мовби посміхнулася знизу вгору. Я сторопів, але не через ту собачу посмішку, а тому, що похопився: ось уже кілька днів я стараюся забитися десь на безлюддя, а тоді сиджу й посміхаюся, точнісінько, як мій пес.

Проте через деякий час по бабусиній смерті мені знову почав снитися той химерний сон. Сон, у якому я терпляче стою під чорним похмурим небом на не менш похмурій планетці, сповнений гнітючих дум, поки кінець кінцем не кидаюся в безодню й не лечу з криком радості.

Радості від того, що вже не відповідаю за долю «всього», повний дивовижної полегкості в душі й тілі.

При цьому я відчував, що моє підспудне, потаємне від усіх почуття звільнення після бабусиної смерті далеке до того просвітлення й радості, які я відчував наприкінці сну. Та й у мить пробудження до відчуття безсилля й нікчемності тепер не додавалося втіхи.

Навпаки, між своїми зваляними футонами я сходив потом від сорому.

17

Наступної після бабусиної смерті весни помер і батько. Точилася війна.

На початку літа пронеслася чутка, ніби у верхів’ї річки, що текла долиною, втонув хлопчик. Пірнув під скелю, що перегороджувала стрімкий потік, і побачив у глибині печеру. Такі печери ми, хлопчаки, знали як «кублища в’язів», бо косяки їх пропливали в глибині проти течії з такою швидкістю, що аж ніби застигали на місці.

В сонячні дні, коли річка ще й міліла, з мосту було добре видно, як з-під скелі випорскують в’язі ловити мотилів. Але то просто випливала побавитися молодь із косяка, що непорушно застиг у «кублищі в’язів».

Сільський хлопчак втонув ось як. Він пірнув під скелю в найглибшому місці, просунув голову й плечі в розколину, а тоді посунувся вбік, повернув голову так, щоб вона протиснулася через вузьке місце. Далі розколина поширшала, і він знову випростав шию, але тепер голова опинилася з одного боку каменів, а плечі — з іншого.

Тут він вистрілив у в’язів притороченим до руки гарпунчиком з гумкою. Гарпунець прохромив чималого в’язя, і хлопець, радісно збуджений, став посуватися в зворотний бік. Але він забув головне — повернути голову в розколині між двома каменями, тож міцно застряг і захлинувся...

Почувши про цей випадок, наступного ранку, перш ніж будь-хто з хлопчаків нашої долини міг прийти до річки, я побіг по мілководдю, розбризкуючи чисту воду, в якій віддзеркалювалося сонце, до вирви біля великих скель — ми їх називали «Чоловік і Жінка» — де також було «кублище в’язів».

Жмутком полину протер підводні окуляри, напнув гумку з гарпунцем, приторочену до руки, і пірнув під скелю, куди досі жодного разу не пірнав, бо знав, що може забракнути повітря.

Пам’ятаю, мені здавалося, що все це вже колись було.

Я спритно промкнувся в розколину між каменями, у вузькому місці повернув голову й легко просунув її далі. Звівши очі, я побачив у печері просто перед собою в непевному, мерехтливому вранішньому світлі безліч в’язів. Жовтаво-зелені, рясно помережані сріблястими плямками, вони всі пливли в один бік, майже не рухаючись з місця й наче здивовано дивилися на мене чорними круглими очицями. Слабко натягнута гумка виштовхнула гарпунець, і він лише трохи наполохав найближчих в’язів. Я посунувся в зворотний бік, але незчувся, як маківку й підборіддя мені міцно затисла скеля...

Пам’ятаю лише, що я несамовито засіпався всім тілом, і все ж спромігся просунути затиснуту, мов корок, голову знову досередини, у «кублище в’язів», якось вивернувся та витяг її з пастки.

Здається, я ще встиг помітити, як у прозорій воді туманом розпливається кров. А коли прийшов до тями, то побачив, що лежу на мілководді навскіс, трохи нижче вирви, ледь погойдуючись на потоці...

А поруч уклякла вимокла до нитки мати. Тут я знову зомлів...

Того ранку мати, певно, відчула моє незвичне й надмірне збудження, бо пішла за мною назирці. Вона ж і витягла мене з води на мілководдя, обробила, як могла, рану на потилиці.

Й доправила до лікарні.

18

Після того, як мало не втопився в «кублищі в’язів» під скелями «Чоловік і Жінка», я довго міркував от над чим.

Коли я просунувся в розколину між каменями й побачив риб, що пливли всі в один бік і дивилися на мене, наче на свого нового приятеля, чорними круглими очицями, мені здалося цілком певним, що тут, під водою, у мерехтливому вранішньому серпанку я цілком зможу жити, дихаючи зябрами.

Я бачу, як виштовхнутий слабенькою гумкою гарпунчик пролітає, коливаючись, у воді, як сахаються риби. А коли вони знову шикуються в одному напрямку і пливуть на місці, мені ввижається, наче сріблясті плямки на їхніх жовтаво-зелених боках складаються в осмислені написи.

«Кублище в’язів» — ніби книгосховище, де плямки на риб’ячих тілах можуть читатися як завгодно. Отже, тут уже записані легенди й історія нашого селища, вони збережуться, навіть якщо один його мешканець і втоне. Цю мить я опам’ятався. Заквапився назад, до виходу, але застряг головою, наче в пастці, в розколині між каменів.

Коли я щосили встромив голову назад до розколини, вивернувся та знову витяг, я ніби побачив крізь пелену власної крові, що розпливалася у воді, материне обличчя з короткими густими бровами й широко, наче гнівно, розплющеними очима. Я не спромігся спитати в матері, чи справді її бачив, тому про це нікому й не казав.

Вже одужавши по пригоді, хоч на потилиці й лишився відчутний на дотик рубець, я помітив у собі виразну зміну.

Мені більше не снилося, ніби я стою на крихітній планетці серед чорного безміру, і, схоже, я зрозумів, чому. Сенс сну був не просто в тому, що необхідність запам’ятовувати бабусині легенди та історію нашого лісового селища й згодом відтворити їх на папері, була для мене надто важким тягарем, що його я всіляко скидав із себе. Ні, мій сон мав глибший зміст: це я сам позбавляв себе життя, не витримавши відповідальності.

Я збагнув це, бо коли я мало не втонув у тій вирві під скелею, в мене вихопився розпачливий крик, бо я немовби знову побачив перед собою павутиння з розжареного до білого ніхромового дроту...

Коли рана на потилиці затяглася і я трохи одужав, то часто прогулювався долиною і завертав до старих приятелів бабусі, насамперед до панотця-настоятеля, та просив розповісти мені якусь казку нашого селища.

Мені потрібно було їх добре запам’ятати, бо, певна річ, мав настати день, коли я навчусь до пуття писати й почну переносити почуте на папір...

Отоді я і став відчувати, що в сполученні М+Т, яке я тоді чи й усвідомлював, закладено вкрай важливу для мене й любу мені суть.

Через тридцять років, коли я вперше приїхав на семінар до певного університету на сході Америки, мій сусіда по кімнаті в гуртожитку, драматург-ірландець, поцікавився, чи моє М+Т не означає, бува, «mountain time».

А я відчув, що, справді, в моєму рідному селищі в гірській долині плине не такий, як деінде, а свій власний «гірський час».

І навіть по інший бік Тихого океану я теж, бодай почасти, перебуваю в плинові цього часу.